Якось так сталося
Розділ 6.Столиця. Весна.Спорткомплекс.
Поліна сіла на лавку в залі, слідкуючи, як її підопічна — худенька, вперта дівчинка з хвостиками — вийшла на татамі. Напруження у грудях. Вона так старалась останні місяці. Але… перемога пішла до іншої. Витончена техніка, чіткість, виваженість. І... знайоме прізвище тренера.
Поля звела очі до таблиці — клуб “Оріон”. Тренер — Макар Денисенко.
Вона сиділа тихо, а коли все закінчилося, підійшла до своєї вихованки, обійняла її.
— Ти була чудова, чуєш? Програш — це ще не поразка. Ми ще покажемо.
Дівчинка кивнула, витираючи носа. А тоді з-за спини почувся чоловічий гололос:
— Правильно кажеш.
Поліна обернулась. Його очі. Ті ж, але доросліші. Суворі, втомлені, трохи іронічні. Вони зустрілися поглядом, ніби крізь роки.
— Привіт, Полю.
— Привіт, Макар. Вітаю з перемогою, — сказала вона коротко, ледь стримуючи себе. Усміхнулась, як чемна колега. І одразу відвернулася.
Він побачив — їй було боляче. Не за себе, за ту малу. І як вона стиснула плечі, коли його вихованка святкувала перемогу. Він знав ці плечі, ці реакції. І серце десь глухо відгукнулося.
Через п’ять хвилин він підійшов знову:
— Твоя дівчинка дуже сильна. Я бачив, як ти з нею працюєш. Молодець. Не розкисай, гаразд?
Вона кивнула. І цього разу — щиро.
#474 в Сучасна проза
#3380 в Любовні романи
Відредаговано: 09.04.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
