Розділ 5. Те, що могло бути.

Після того , щось між ними заворушилось — нове, незнайоме. Вона помічала, як його погляд шукає її в залі. Він залишався трохи довше після тренувань — просто поговорити. Вперше вона сміялась по-справжньому, не ховаючи очей. Він запрошував її на прогулянку, на каву. Вона хотіла — всім серцем. Але відмовлялася.

Страх.
А раптом це все — гра? А раптом він і далі бачить у мені “ту саму” Полю, яку жаліє?

Він чекав. Потім знову запрошував на побачення. Вона знову відмовляла. Потім він  зник.

І вже за кілька місяців його фото з’явилось у соцмережах — він у столиці, відкрив власний клуб. Молодий тренер, успішний, амбітний. Поруч — гарна, навіть занадто гарна дівчина. Виглядає, як з глянцю. Картинка ідеального життя.

Поля залишилася у рідному місті. Їй тоді було 18. Вона вступила на факультет фізичне виховання , до місцевого ВНЗ . Далі — чемпіонати, перемоги. Вона дорослішала, набувала впевненості. На одному з турнірів — срібло Європи. Вона більше не “та, що не має таланту”. Вона — сильна і успішна.
А ще вона почала тренувати дітей. Її поважали. Її любили.

Потім з'явився  хлопець. Дмитро. Гарний, розумний, практичний. Але…
— Скільки можна цих зборів? — казав він. — Ну ти ж дівчина, Полю. Пора вже й подумати про родину. Народила б дитину, я  гроші заробляв би. Навіщо це дзюдо?

Він говорив спокійно. Але щоразу — шматок її душі стискався. Вона мовчала. Тому що десь глибоко не була певна, що заслуговує більшого. Що хтось колись справді полюбить не тільки її тіло, а й силу, амбіції, вибір. Її саму.

А Макар…
У нього була Софія. Зовні — ідеальна. Довгі ноги, ідеальна усмішка, завжди “при параді”. Але іноді, коли вона сміялась у кафе з подругами, він дивився у вікно. І думав.
Про те, як виглядала Поля після тренування.
А іще коли падала, вставала, і йшла вперто вперед.
Про її очі без макіяжу. Про той день, коли вона заплакала йому білу футболку.

Іноді він згадував ті дені, коли вона відмовляла йому в побаченні. Як чекав ,що вона погодиться . Як намагався зрозуміти , чому вона відмовила.
І як не міг забути.
Коли їм  уже виповнилося було по 25.
Життя стало зовсім іншим. Але десь там, глибоко, в серці, жила не просто пам’ять.
Жило відчуття: “А що як…”