Розділ 2. Як не втратити надію?

Світ навколо дзвенів від музики, гучного сміху, пах круасанами і кавою — вони саме вийшли з кафе. Макар ішов у центрі компанії — з ним завжди було багато людей. Дівчата у легких сукнях, хлопці в модних худі, усі — усміхнені, яскраві. Гарне життя, якого у Полі ніколи не було.

Вона йшла на зустріч. В одязі, який колись був чорним, а тепер вигорів на сонці. Волосся — чорне, скуйовджене, обличчя — у важкому макіяжі, ніби броня, за якою вона ховалась від усього світу.
Поля вже хотіла перейти дорогу, не поміченою, але... він помітив.

— Привіт, вуглинка! — гукнув Макар.
Її обличчя ніби сіпнулося. Вона підняла очі, махнула рукою. Ледве. І швидко пішла далі, опустивши голову. Немов тікала. Немов хтось її тільки що боляче вдарив.

Макар на мить завмер. А потім — пішов за нею. Швидко, рішуче.

— Поля! — вона не оберталась. — Поля, чекай! Що з тобою, моя вуглинко?

Вона зупинилась. Не могла не зупинитися — у голосі було щось дуже справжнє. Щось, чого їй давно не казали. Він говорив ніжно, не глузливо, як хтось рідний і близький.

Вона не відповіла. Тільки дивилася на нього широко розплющеними очима. А потім… потекли сльози. Чорна туш стікала, струмками по щоках. Він не сказав ні слова. Просто підійшов ближче і обійняв її — тихо, обережно, як обіймають когось надто тендітного. І вона сховалась у його білій футболці. Вперше за роки — сховалась,а не втікала.

— Тебе хтось образив?.. — прошепотів він.
— Я думав, ти можеш будь-кому надавати по шиї… — додав, усміхнувшись.

Вона знову мовчала. Лише злегка хитнула головою.

— Хочеш, я тебе проведу?
Вона кивнула.

І вони пішли. Вона трохи попереду, він збоку, мовчазний. Мовчання між ними не тиснуло — воно було як ковдра, м'яким і ніжним.

Вже біля старої пекарні, вона сказала:

— Вибач, що зіпсувала тобі день…
Потім зітхнула.
— На мене напали. Якісь скінхеди. Почали штовхати, сміялися… Вони казали, що я виглядаю, як труп… Я ледве вирвалась...

І знову сльози. Але вже інші — легші.

Макар не відповів одразу. Просто поклав руку на її плече. Надійно.

Біля її під'їзду він зупинився.

— Все. Біжи. Ти вдома. Ти в безпеці.

Вона стояла мовчки.

— Але, слухай, — він підняв руку, показуючи на  свою футболку, в темних плямах туші, — може, досить ховатися за цими чорними масками?
Він усміхнувся.
— Мені здається, ти могла б бути дуже гарненькою… без усього цього.
І його голос знову став м’яким:
— Не замикайся. Живи. Радій. У тебе все вийде.

Він поплескав її по плечу, як товариш, зробив півкроку назад, підняв руку:

— Бувай, вуглинко.

І пішов.

А вона стояла на порозі. У чорному. І раптом, зовсім несподівано, на її обличчі з’явилася… посмішка.