Розділ 1. Світло

Поля не любила повертатися додому після школи. Там пахло вчорашнім алкоголем, телевізор завжди гудів якимись крикливими ток-шоу, а батько або спав, або кричав — залежно від того, скільки залишалося в пляшці. Вона давно вже не рахувала днів до дзвінка від мами — дзвінки були рідкісними, сухими і короткими. Гроші приходили щомісяця, як поштові листівки, без жодного слова всередині. А ще — були бабусині дзвінки. Єдине тепле, що лишилося з маминого боку. Бабуся Ганна платила за дзюдо.

Спершу Поля потрапила до секції випадково — просто не хотіла додому. Побачила відкриті двері спортзалу, сіла на лавку, потім хтось з тренерів подумав, що вона новенька, дав кімоно. Вона і лишилася. Дзюдо стало її притулком, хоч вона і не мала до нього особливого хисту. Її тіло не запам’ятовувало рухів, як у інших. Вона вивчала кожне падіння, кожен розворот — довго, боляче, крізь сльози. Але ходила завжди.

У залі після їхньої групи займалася старша команда. Там був він — Макар.
Світлий, блискучий, неначе з іншого світу . На ньому завжди нова форма, чисті кросівки, і хтось із батьків, хто чекав його біля входу в авто. Він був душею компанії, з ним усі хотіли дружити. Навіть тренер сміявся з його жартів і називав "зіркою". І він дійсно був не схожий на інших — не тільки одягом чи успіхами, а внутрішнім сяйвом. Поля дивилася на нього, як на янгола — не такого, що летить із неба, а такого, що живе на землі . Їх розділяв не тільки талант, не тільки гроші — їх розділяло саме життя.

Вона ніколи не говорила з ним. І він її не бачив — так їй здавалося. Але одного разу, коли вона виходила з залу після тренування, а він заходив, усе змінилося.

Він зупинився. Подивився на неї зверху вниз. Вона  нафарбувала очі чорним, зробила собі темні нігті, і навіть волосся підрізала сама, щоб виглядати більш “готично”. Вона вже вміла не боятися поглядів. Але його… чомусь не витримала.

— А це що у нас тут за вугільний шахтар? — усміхнувся він, не глузливо, а… по-доброму.
У його голосі не було злості. Навіть не зверхності. Лише трохи подиву й… співчуття?
Але Поля знітилася. Вперше за довгий час їй захотілося стати невидимкою. Вона опустила голову і прошмигнула повз.

Здавалося б, дрібниця. Але в той момент її світ — цей темний, похмурий світ, який вона сама собі збудувала, щоб не плакати — трохи затріщав. Їй здавалося, він бачив її. І це було страшніше за те, що він міг би не помітити її взагалі.