Листи-втікачі

В одному казковому місті, де майже кожного дня трапляються дива, жив Максимко. 

Хлопець дуже любив Різдво і завжди з нетерпінням чекав на нього. Він навіть мав певну традицію – кожного року напередодні цього свята купувати нову іграшку на ялинку.

Отож, як завжди, за кілька днів до Різдва Максимко вирушив на святковий ярмарок, де продавалося безліч новорічних прикрас. Хлопець блукав поміж торгових рядів і уважно роздивлявся все довкола, але не знаходив нічого особливого. Всі іграшки здавалися йому звичайними й нецікавими. Засмутившись, він вже хотів повертатися додому, аж раптом невідомо звідки прямо перед ним зʼявився сивий дідусь з якимось пакунком в руках.

— Думаю, у мене є те, що тобі потрібно, — мовив він до хлопця і відкрив коробку.

Максимко від несподіванки навіть розгубився на якусь мить, та, заглянувши всередину коробки, мало не затанцював від радості. В ній лежало кілька незвичайних новорічних іграшок. Хлопець ще ніколи не бачив таких. Кожна мала свою особливу форму та малюнок. Та найбільше його увагу привернула одна з них.

Вона була зроблена у вигляді будиночка з великим годинником посередині. Дах будинку був вкритий снігом, а вікна світилися теплим жовтим світлом. Біля будиночка розташувалися дві святкові ялинки та сніговик, замотаний в червоний шарф. Під ялинками стояли коробки з подарунками. Дві стрілки на циферблаті ніби відраховували час, що залишився до Різдва. 

Максимко обережно дістав її з коробки й почав роздивлятися уважніше.

— Гарний вибір, – посміхнувся дідусь і додав. – Та памʼятай, що іграшка – чарівна. За потреби стрілки годинника можуть вказувати шлях. 

Не встиг хлопець отямитись, як дідусь зник з виду так само несподівано, як і зʼявився.

Щасливий і усміхнений Максимко повертався додому. Проходячи повз парк, він почув тихенький плач, який доносився з-за дерева. Хлопець підійшов ближче і побачив маленького ельфа, який сидів і гірко плакав.

— Ти чому плачеш? – запитав Максимко.

— Через два дні настане Різдво. Я мав принести Санті пошту, щоб він встиг підготувати подарунки для дітей. А листи втекли.

— Як втекли?

— Ось так, – все ще схлипуючи продовжував ельф. – Я на кілька хвилин сів перепочити й задрімав. А коли прокинувся, то побачив, що сумка пуста.

Максимко навіть не знав, що сказати, але залишити ельфа наодинці з цією бідою не міг.

— А давай їх разом пошукаємо, – запропонував він.

Ельф на якусь мить перестав рюмсати й здивовано подивився на хлопця.

— Де ж їх шукати? Я навіть уявлення не маю.

— Почнемо прямо з цього парку. Можливо, десь тут за деревами вони й сховалися, – посміхнувшись мовив хлопчик.

І вони почали пошуки. Обійшли увесь парк, зазирнули під кожне дерево та кущик, але все марно. Листів ніде не було.

— От бачиш, я ж тобі казав, – почав знову плакати ельф.

— Не біда, – намагався заспокоїти його хлопець. – Ми ж тільки почали. Місто он яке велике.

— В тому то і справа, що місто велике, а часу зовсім мало.

Хлопець також розумів, що знайти листи у цьому великому місті – справа нелегка, але продовжував міркувати далі. І тут він згадав про іграшку, яку отримав від дідуся на ярмарку. Швидко поліз до кишені та дістав її.

— Гарна, – мовив ельф, трохи заспокоївшись.

— Вона не лише гарна, а ще й чарівна, – відповів Максимко.

Але він поки що не розумів, як вона працює, тому просто крутив її в руках і роздивлявся з усіх сторін. Несподівано стрілки годинника почали рухатися по колу. Зробивши кілька обертів, вони зупинилися, ніби вказуючи курс, за яким потрібно йти.

Не довго думаючи, Максимко разом з ельфом вирушили за вказаним напрямом. Вони дійшли майже до кінця парку і біля самого виходу помітили стару поштову скриньку, якою вже давно ніхто не користувався. Хлопець обережно відкрив дверцята і побачив, як кілька десятків листів спокійнісінько собі там відпочивало.

Ельф почав швиденько ховати їх до сумки та раптом розчаровано мовив:

— Це не всі листи, тут і половини немає.

Максимко на це нічого не відповів, лише знову дістав свою диво-іграшку.

Цього разу вона привела їх до лялькового театру, перед входом в який росла величезна ялинка. На ній хлопець з ельфом і знайшли ще кілька листів, які розгойдувалися на засніжених гілочках.

Потім іграшка вказала їм шлях до оранжереї, де листи-втікачі насолоджувалися ароматами квітів.

— Не вистачає ще одного, – вже бадьоріше мовив ельф.

Та іграшка більше нічого не показувала. Стрілки годинника застигли на одному місці й більше не оберталися.

— Нічого не розумію, – мовив хлопець. – А ти впевнений, що має бути ще лист?

— Так, – кивнув головою ельф. – Всього було рівно сто листів, а зараз їх лише девʼяносто девʼять. Але ж той лист – це також чиясь мрія і я не можу без нього прийти до Санти.

— Може, іграшка втомилася і їй потрібно трохи перепочити, – зробив припущення хлопець.