Чарівна сніжинка

У далекому королівстві, що ховалося серед засніжених гір, жила фея, на ім'я Глорія. Вона була хранителькою чарівних сніжинок, які могли виконувати бажання. Кожного Різдва фея відправляла одну таку сніжинку у світ людей, щоб та втілила в життя чиюсь мрію. При цьому сніжинка завжди вибирала людину з добрим серцем та відкритою душею.

Цього року, як завжди, Глорія обрала найкращу сніжинку, потримала її на долоні й зі словами: «Лети — творити добро», відпустила на землю.

Саме в цей час поруч пролітала зла чаклунка Фелісія. Їй дуже не подобалося те, що на світі існує добро. Помітивши сніжинку, вона швидко її вхопила і своїм хриплуватим голосом наказала наступне: «Лети й виконай найгірше та найбезглуздіше бажання». І сніжинка полетіла далі.

Микита та його менша сестричка Варя гралися на подвірʼї. Хлопець ліпив кумедного сніговика, а Варя нудьгувала і постійно плуталася в нього під ногами. Вона хотіла піти покататися на санчатах, тому постійно смикала брата за рукав і перепитувала:

— Ти скоро? Коли ти закінчиш?

Микита відмахувався від неї й говорив, що потрібно почекати ще кілька  хвилин. Зрештою дівчинка не витримала, підійшла і зі всієї сили вдарила своїми рученятами по сніговику. І хоч удар був зовсім слабеньким, все ж снігове творіння трохи поїхало в бік. Хлопець розлютився і гримнув:

— Краще б ти стояла, мов сніговик, на місці!

Саме в той час на його плече впала чарівна сніжинка, а на місці Варі зʼявився симпатичний сніговик в біленьких рукавичках, рожевій шапочці з бантиком та теплим шарфиком.

Микита не на жарт перелякався. Він не міг повірити в те, що його необачні слова втілилися в життя.

— Я пожартував, – мало не зі сльозами мовив він, але нічого не змінилося.

Фея Глорія, яка спостерігала за всім цим, ніяк не могла збагнути, що трапилося. Чому сніжинка виконала таке безглузде і зле бажання? Та, почувши злорадний сміх Фелісії, все зрозуміла.

— Потрібно щось з цим робити, – подумала вона.

І фея заходилася гортати стару книгу магії, яка їй дісталася ще від бабусі. Вона точно знала, що має бути якесь рішення. Глорія перелистала близько сотні сторінок і нарешті знайшла те, що шукала. Зрадівши, вона почала читати:

«Скасувати дію чарівної сніжинки може тільки годинник, який рухає час назад. Знаходиться він в країні ельфів і надійно охороняється. Шлях до нього непростий та сповнений загадок. Тільки людина з щирим та добрим серцем зможе його подолати.»

Оскільки Глорія сама не могла потрапити туди, вона торкнулася своєю чарівною паличкою плеча Микити – і той опинився в країні ельфів. Мов зачарований, він розглядав усе навкруги. Зелені галявини були вкриті рідкісними рослинами і яскравими квітами. На них виднілися маленькі будиночки з білого каменю та світлого дерева. Над головою літали дивовижні кольорові птахи.

— Куди це я потрапив? – подумав хлопець.

Аж тут йому назустріч вийшов старий ельф. Це був маленький чоловік з довгою сивою бородою та чудернацькою шапкою-ковпаком на голові. Він пильно подивився на хлопця і мовив:

— Знаю, що тобі потрібен годинник часу. Та щоб його отримати, доведеться подолати непростий шлях. Чи вистачить у тебе на це духу?

— Я впораюся, – впевнено відповів Микита.

— Тоді слухай уважно. Спочатку ти маєш пройти долину Туманів і не заблукати в ній. Коли впораєшся, то опинишся перед лісом Загадок. Щоб вийти з нього, потрібно відгадати загадку від старого духу лісу. Тільки після цього побачиш двері, за якими знаходиться годинник. І остання тобі порада: ключ, який відкриває ці двері, обирай серцем.

Після цього ельф зник, мов його і не було, а Микита вирушив на пошуки долини Туманів. Вже зовсім скоро хлопець побачив перед собою місцевість, яка  мала дуже загадковий і навіть містичний вигляд. Скрізь розстилався густий молочний серпанок, який приховував все довкола. Трава під ногами була вологою від роси. Стежки геть не було видно. Микита невпевнено зробив один крок. Прохолодне повітря відразу наповнило його легені. Суцільна сіра маса кутала його у свої обійми. Всі звуки були приглушеними, немов світ перебував у якомусь напівсонному стані. Хлопець спробував йти далі. У нього спітніли долоні й страшенно калатало серце, та думки про сестру додавали йому сил та хоробрості. І чим більше він думав про Варю з ніжністю та любовʼю, тим слабшим ставав туман. Нарешті хлопець зміг чітко розгледіти дорогу і зовсім скоро вийшов з долини.

Попереду був ліс Загадок. Здалеку він був схожий на звичайний ліс, та варто було Микиті підійти ближче, як картинка змінилася. Дерева росли дуже густо, їхні високі стовбури простягалися аж до неба. Гілки перепліталися між собою, створюючи щільний покрив, через який світло ледве пробивалося на землю. Звідусіль линув тихий шелест. Хлопцю навіть здалося, що хтось спостерігає за ним з глибин хащів. Аж ось біля самого вуха він почув тихий голос:

— Що росте, коли його віддають і тьмяніє, коли його приховують; його не можна побачити очима, можна лише відчути серцем?

Микита почав думати. Він гадки не мав, про що йшла мова. 

— Як щось може вирости, коли його віддати? – розмірковував він.

От, наприклад, він завжди віддавав іграшки Варі, але ж нові в нього чомусь не виростали. Тоді хлопець почав згадувати, що можна відчути серцем. Він пригадав, як ображався на сестру, як злився на те, що мав брати її завжди з собою. Та, як не дивно, чим більше він думав про негативні емоції, в його душі зʼявлялося тепле відчуття, коли він згадував про Варю. Все-таки він любив свою сестру.

— Точно, любов, – вигукнув хлопець. – Відповідь на загадку - любов.

Після цих слів ліс став дедалі рідшати, а згодом і взагалі залишився позаду.

Нарешті Микита опинився перед дверима. Вони виглядали масивними й стародавніми, ніби їх створили багато століть тому. По темному, майже чорному дереву, були нанесені візерунки, що нагадували старі символи.