Загублений лист

Наближалося Різдво. Старий ельф, як завжди о цій порі, сидів у кімнаті за величезним дубовим столом і читав листи. Вже понад сотню років він працював помічником Санти. Розбирав пошту, готував подарунки для дітей.

У кімнаті було тихо та затишно, мʼяко потріскували дрова у каміні, різноманіттям кольорів мерехтіла ялинка. У повітрі відчувався аромат печива та малинового чаю.

Раптом тишу сполохав голосний плач та розпачливі схлипування. До ельфа наближався його маленький онук.

 - Що трапилося? Чому ти плачеш? - стурбовано спитав дідусь-ельф.

 - Літачок, — ще більше заливаючись сльозами, мовив малий і показав руками на старезну шафу, — він там.

Як зʼясувалося, малий грався і випадково запустив свого іграшкового літачка за шафу й от тепер голосно ридав з цього приводу.

 - Ех, — тільки й вимовив дідусь і почав думати.

Вся річ у тому, що шафа стояла на цьому місці відколи той себе памʼятав і ще жодного разу ніхто і нікуди її не відставляв. Але ж дивитися на сльози малого дідусь не міг. Тому, напружившись з усіх сил, він спробував трохи її посунути. Та шафа і не думала зрушувати з місця, натомість лише глухо заскрипіла. Та дідусь-ельф не здавався також. Він пробував ще і ще, і зрештою шафа таки піддалася і посунулася на кілька сантиметрів. 

Дідусь просунув руку і дістав улюблену іграшку свого онука. Малий миттєво перестав плакати й почав високо підстрибувати, голосно промовляючи:

 - Ура! Мій літачок!

Старий ельф вже хотів було посунути шафу на місце, як раптом його увагу привернув якийсь аркуш, який тишком ховався за нею. Просунувши руку трохи далі, він дістав конверт. Колись білий папір, від часу та пилу став вже жовтуватим. Більшість слів теж вицвіла, але вгорі чітко можна було прочитати надпис, зроблений кольоровими олівцями: “Для Санти”.

Помітивши цю знахідку, малий підбіг до дідуся і запитав:

 - А це що?

 - А це, внучку, чиясь втрачена мрія, — сумно відповів той і похитав головою.

Він ніяк не міг зрозуміти, звідки там міг взятися цей лист. Адже щороку він дуже ретельно розбирає всю пошту і жодного разу не було такого, щоб чиїсь побажання загубилися.

Обережно розкривши конверт, ельф розгорнув листа і став читати:

“Любий Санта, я знаю, що ти існуєш і можеш виконати будь-яке бажання. Цього року я дуже хочу отримати якусь особливу іграшку на ялинку.  Щоб такої не було більше ні в кого, і щоб моя ялинка була найгарнішою. 

Дякую тобі. 

Демʼянчик.”

Разом з листом лежало невелике фото, на якому був зображений русявий хлопчина з голубими очима і неймовірно щирою посмішкою.

Ще кілька хвилин ельф не міг відірватися від листа. Він перечитував його знову і знову, намагаючись зрозуміти, як той міг опинитися за шафою. 

І тут він згадав одну історію, яка трапилася років двадцять тому. Так само перед Різдвом він розбирав пошту і пакував подарунки. Аж раптом на дворі знялася така хурделиця, що навіть вікна розчахнулися навстіж і холодний вітер увірвався до кімнати. Акуратно складені листи почали кружляти у повітрі й розлетілися по всій хаті. Кілька годин він потім разом зі своєю дружиною збирав та розкладав їх знову.

 - Мабуть, саме тоді цей лист і залетів за шафу, — подумав про себе старий і про щось замислився.

Відтоді всі його думки були про хлопчика Демʼянчика, який багато років тому так і не отримав свій подарунок на Різдво. 

Одного вечора під час таких роздумів ельф підійшов до ялинки, довго роздивлялася іграшки, які були на ній, а потім вибрав одну. Вона була дуже гарна і незвичайна. Два олені з позолоченими ріжками були запряжені в санчата червоного кольору. Двері санчат прикрашали сріблясті візерунки та різнокольорові камінці. 

 - Те, що треба, — мовив про себе ельф, ховаючи іграшку до кишені.

Вже тоді він твердо вирішив, що обовʼязково знайде автора загубленого листа і виконає його бажання.

Та зробити це виявилося не так просто, адже зворотна адреса на конверті геть вицвіла і розібрати її було неможливо. Тому ельф ходив вулицями міста й уважно вдивлявся в обличчя юнаків, намагаючись в якомусь із них пізнати того білявого хлопчину, але все було марно. Він зазирав у вікна будинків, шукав його в транспорті та магазинах. Сотні разів з надією повертав голову, коли чув, як десь гукали

 - Демʼян!

 - Демʼянчику!

 - Демʼяне!

Але то були якісь інші Демʼяни й аж ніяк не той, хто йому потрібен.

Від втоми та хвилювання він навіть почав погано спати та їсти, але від свого задуму не відмовлявся.

До Різдва залишалося менш як доба. З останніх сил старий ельф продовжував пошуки хлопця. Коли стрілки годинника показали за четверть до півночі, він зітхнув і почав повертатися додому. 

Пролітаючи над будинком, він раптом почув, як щось задзвеніло. Торкнувся рукою кишені й зрозумів, що то впала іграшка, яку він носив там вже стільки днів. Нема, що робити, мусив повертатися за нею. Ось вона лежить на засніженому підвіконні й виблискує під місячним сяйвом. Ельф нахилився, щоб її забрати й мимоволі заглянув у вікно. На ліжку, накрившись ковдрою по самі вуха, спав чоловік, поруч дрімала його дружина. Та погляд ельфа привернуло фото, яке стояло на тумбочці біля ліжка. Це була та сама фотографія русявого Демʼянчика, який кілька років тому писав листа Санті.

 - Я таки знайшов тебе, — всміхнувшись мовив ельф і поклав іграшку поруч з фото.

Абсолютно щасливий і задоволений він повертався додому. Адже тепер він точно знав, що жодна дитяча мрія не була загублена.

Прокинувшись зранку, молодий чоловік дуже здивувався, побачивши іграшку. Він взяв її до рук і дуже довго та пильно роздивлявся. Потім неквапливо підійшов до вікна, подивився кудись вдалечінь і тихо мовив:

 - Дякую тобі, Санта. Я завжди вірив в те, що ти існуєш.

В той момент він відчував себе не Демʼяном Івановичем, як звикли його називати колеги, а маленьким Демʼянчиком, який щиро вірить в дива.