вся версія

...якось десь колись зустрілися ці двоє..

він якийсь цілком звичайний з мірою в усьому, вона ж - немов ураган з різною силою свого поштовху:

коли захочеться сховається десь цілком геть, далеко від всіх й від себе, а коли захочеться-лупане так, що знесе все й всіх...

Його звали Пан Розум, а вона - Пані Творчість...

Він не розумів й не приймав її, бо вона не така, а вона спершу теж дивилась на нього як на щось кардинально інше, хоча, на перший погляд, й близьке для неї, але потім прийняла його, хоча так хотілось частенько бахнути його своїми ручками-ніжками..

..посміхалась всередині себе його недосконалості, хоча ручки та ніжки аж трусилися, щоб лупнути...

Він ламав її, ліпив з неї те, що хотів, а вона просто давала це зробити з собою, хоча й боліло...

..якось спитав Пан Розум "де тобі межа? де схована твоя міць? де ти черпаєш свій ураган?"..

..вона вкотре посміхнулась, замислилась й тут понесло бурхливою річкою її слово "я не маю межі! я Творчість! Я можу створити бегемота з крилами фіолетового кольору, я можу одягнути на себе мішковину та летіти метеликом, а ти цього не зможеш!

Я можу дати тобі зліпити з себе все, що ти захочеш, а от ти маєш свій стандарт, свій еталон, й тільки ти сам можеш звільнити себе зі своїх кайданів, але тоді ти будеш Мій, бо тоді й сам не будеш мати кордонів, бо насправді їх просто нема, але поки ти ще не готовий цього відчути, бо ти просто обдумуєш"...

Якось настав той час, коли Пан Розум звільнився,  й тільки йому відомо, коли це сталось...