3

О двадцять другій годині, на відміну від обіднього часу, у вестибюлі головної будівлі запанувала атмосфера справжнього новорічного свята. Точніше — очікування свята. Проте більшість жінок та чоловіків у красивому вбранні, здавалося, не наважувалися зайти до зали.

Марина здала пуховик до гардероба, поправила перед великим дзеркалом каштанові локони, переконалась, що рубінового кольору коктейльна сукня ніде не задерлася, а помада не розмазалася, і рушила прямісінько до столиків. Рахувати кроки в нервовому очікуванні — не для неї. Після спілкування з Михайлом її навряд чи хтось, чи щось здивує. Врешті-решт, Валентина знала про її смаки значно більше за інших й не могла запросити для найкращої подруги когось геть недалекого, або ж нахабного.

Марину попередили, що саме жінки обирають столик. Що ж…

Невеличкі столики дійсно були накриті на двох. Марина зайняла вільний біля вікна. До неї одразу ж підійшов офіціант і запалив свічку. На її прохання налив у склянку води.

Загальне неяскраве освітлення дозволяло роздивитися зимову картинку за вікном. Найближчі дерева прикрасили гірляндами. Їх не було видно зі стежки, якою Марина прийшла, і це ще більше посилило казковий ефект.

Ошатна ялинка, приємна музика, святково сервіровані столики, гарно вбрані люди… У кутку чоловік у краватці-метелику щось переглядав у планшеті. Шпаргалка? Тамада?

Як же все відбуватиметься? Пароль паролем, але звідки чоловіки знатимуть, що треба підійти до певного столика? Тут їх чимало. Довіряться інтуїції? В цьому щось є…

Знайомства тим часом почалися. Чоловіки прямували до жінок і, на диво, дуже часто вгадували, бо залишалися. Трішки поспостерігавши, Марина знову втупилася у вікно, коли поруч пролунав знайомий голос:

— Я тебе знайшов.

Неохоче підійнявши на Михайла погляд, Марина мусила погодитися, що виглядав він доволі імпозантно. Йому надзвичайно пасував синій костюм та краватка у бордову смужку. Але зачесане назад волосся чомусь виблискувало. Гель? О, ні! — Заледве дочекавсь до десятої.

— Пароль, — промовила вона без вступу.

Михайло всівся на стілець навпроти.

— Навіщо тобі пароль? Я з першого погляду зрозумів, що ми мусимо бути разом.

Марина скривилася.

— Пароль, — повторила, бо інших слів цей чоловік все одно не розумів.

— Ти така вродлива, що моє серце зупиняється, коли я тебе бачу, — промовив Михайло, нахилившись вперед. Марині ж довелося відкинутися на спинку стільця.

— В моїй сумочці не помістився дефібрилятор, тому раджу не ризикувати та знайти собі когось, хто не викликатиме настільки сильні емоції, — промовила вона холодно.

Михайло підвів брови.

— Ти ще й розумна? Та це скарб! Нікуди не піду.

Казковий вечір поступово починав перетворюватися на трилер. Чому ж до неї більше ніхто не підходить? Бо ось цей чоловік навпроти просто не може бути її кавалером! Не може, та й усе!

— Справді скарб, — наче у відповідь пролунало над її головою. — Але не для вас. — Марина дуже повільно підвела голову. — Привіт, Пташко.

— Ти хто такий? — запитав Михайло, та Марина на нього не дивилася. Вона спрямувала погляд на усміхнене худорляве обличчя. Мабуть, Марина впізнає його навіть тоді, коли їм обом виповниться п’ятдесят, а потім сто п’ятдесят… — Я перший зрозумів, що її пароль — Пташка. Я знав! — Марина підвелася. Він став значно вищий за неї. Підріс? Недарма кажуть, що хлопці ростуть до двадцяти п’яти. А ще ширший у плечах та ніби міцніший. — Ей, ви обоє оглухли, чи що?

Як цей піжон у краватці їй набрид.

— Покажіть, — Марина кинула на Михайла лише один погляд, а за мить знову уважно вглядалася в зеленкуваті очі привабливого чоловіка з минулого. Зазвичай вони були світло карі, але коли він дивився на неї ось так, як зараз, біля зіниць проступала зелень. Ось такі подробиці спливали в пам’яті так швидко, ніби позбавилися тягаря, що тримав їх в глибині.

— Що показати?

Чому він досі не щез — цей Михайло? Зовсім не хотілося витрачати на нього час.

— Іграшку. Або показуйте, або ж шукайте ту жінку, задля якої приїхали.

— А якщо не покажу? Як ви мене виженете? Тут свято. Я заплатив конторі бабки. Ви не посмієте… — Михайло розвалився на стільці.

Зеленкуватий погляд перемістився у бік нахаби. У цю мить він вже не був добрим.

— Бачу, що по-людськи дехто не розуміє. Якщо ви тут, то, відповідно, підписали угоду. А зараз ви її порушуєте. Через таку поведінку вам навіть гроші не повернуть. Або ви підіймаєтеся й більше не з’являєтеся у нас на очах, або ж… Вас виведуть. У комірчині біля гардеробної сидить охорона. Кликати?

Михайло зміряв суперника поглядом, помовчав ще хвилину та нарешті дуже неохоче підвівся зі стільця.

— І все ж я першим її знайшов. Але… Правила, є правила.

Михайло поправив краватку, широко посміхнувся й пішов у напрямку столиків, де нудьгували самотні жінки.

— Нарешті він пішов, — промовила Марина, все ще недовіряючи власним очам. — Привіт, Марку. Валя — справжня конспіраторка.