2

Марина все ще не вірила, що погодилася на таке глупство, як побачення наосліп.

Останнім часом вона навіть зі знайомими чоловіками перестала зустрічатися тет-а-тет поза роботою. Їхнє «Ходімо на каву» надто часто завершувалося запрошенням додому. Її «Спочатку нам варто краще зрозуміти одне одного» сприймалося як кокетство.

Марині набридло пояснювати, що вона не набиває собі ціну, а насправді хоче бути впевненою, що людина добре її розуміє. І ось це «Тоді нам варто пожити разом» її зовсім не надихало. Зійтися з будь-ким — не для Марини. Вона не погоджувалась на побачення навіть на прохання мами, а випробовувати фортуну наосліп не збиралась ніколи.

Але як то кажуть — ніколи не кажи «ніколи».

Прощання з батьками в аеропорті та мамине «Вибач, доню. Ти ж не ображаєшся, ні?» змусили Марину посміхатися, бо так було правильно. Однак вдома вона все ж відчула себе самотньою — попри те, що іноді тижнями не бачилась з родиною. Чи це балаканина з Валентиною у кав’ярні так на неї вплинула?

Ця думка Марину розсердила, і вона навіть запхала запрошення між книжок. Добре, що не викинула у смітник, бо таке бажання виникало. Але прощаючись з колегами до нового року, вона зрозуміла, що поїздка неминуча. Марина не хотіла сидіти вдома одна-однісінька. І блукати святковим містом, коли всі радіють, спілкуються, танцюють та горланять пісні — теж.

Зранку Тридцять першого грудня вона вже сиділа в електричці з невеличкою валізою поряд. На власне авто Марина ще не заробила, тому обирала між автобусом та поїздом. На перший білети залишилися лише на другу половину дня, а от у холодному вагоні виявилось повно вільних місць. Електричка їхала повільніше, але Марина нікуди не поспішала. Та й одягнулася тепло. Вона заткнула вуха навушниками та увімкнула на телефоні різдвяні мелодії.

Заворожена зимовими картинками за вікном та чарівними мелодіями, Марина так заколисалася, що ледве не проґавила потрібну зупинку.

Там на неї вже чекало таксі. Марина замовила його за допомогою додатка в телефоні. Мовчазний водій домчав її за обумовленою наперед адресою за п’ятнадцять хвилин. Марина з валізою у руках завмерла на розчищеній доріжці, що вела до головної будівлі відпочинкового комплексу.

Мабуть, будували її давненько. Бо зараз колони перед входом майже ніхто не проєктує. Помітні навіть здалеку ялинові гілки обрамляли громіздкі двері. Але увагу Марини привернули інші будиночки — дерев’яні.

Вкриті свіжим снігом, вони вишукувалися вздовж широкої доріжки, що вела ніби у ліс. Кожні двері прикрашали яскраві віночки, а біля порогу стояли усміхнені гіпсові фігурки, що запрошували зайти усередину. Марині одразу ж захотілося оселитися саме тут. Навіть якщо побачення наосліп виявиться… нецікавим, святкову ніч у будиночку ніби з казки вона точно не забуде.

* * *

В головному корпусі відпочинкового комплексу теж були номери, але Марину оселили саме у такій хатині. Вона з дивним хвилюванням відімкнула двері та увійшла до доволі просторої кімнати.

Першим в очі впало ліжко з численними барвистими подушками, вкрите ковдрою в стилі «печворк». Під ногами лежав смугастий килимок, а навпроти висіли телевізор і коминок! Нехай електричний, але Марина давно мріяла бодай про такий.

У куті височіла вузька шафа. Саме туди Марина запхала валізу. Було ще окреме приміщення, де розмістився санвузол.

Вікна затуляли короткі фіранки, що пасували до ковдри, а на маленькому столику стояла ваза з прикрашеними ялиновими гілками.

Одне лише перебування у цій хатині змусило Марину посміхнутися. Можна було б подивитися святкові телепередачі, але вона вирішила трішки прогулятися до обіду. Під час реєстрації повідомили, що о першій годині дня в одному з приміщень буде накритий «шведський» стіл — аби відпочивальники не зголодніли в очікування свята та партнера, який стане відомим лише о десятій вечора, коли покаже парний «пароль».

Марина зачинила двері та пішла доріжкою… кудись. Сніг під ногами рипів, а на лапатих ялинах іскрив та переливався майже веселковими вогниками. Будиночки обабіч тішило очі фарбами. Дихалося так легко, що здавалося, ніби досі щось перешкоджало доступу повітря до легень. Аж в голові паморочилося.

— Гарно тут, — пролунало за спиною настільки несподівано, що Марина аж сіпнулася. Незнайомець підхопив її попід руку. — Михайло. А тебе як звати?

Ось це безцеремонне «тебе» одразу зіпсувало враження від доволі приємної зовнішності. Високий кремезний чоловік близько сорока посміхався, очікуючи на відповідь. Між іншим, він цілком міг би бути її парою на сьогодні. Валя ж відмовилася розповідати, кого запросила для подруги. «Сюрприз» починав Марину нервувати.

— Поки що утримаюсь від знайомства. Але так — тут гарно.

Марина спробувала відсунутися від Михайла, але він міцно тримав її за лікоть.

— Ти — дуже гарна жінка. — Ось так прямо? Марина вирішила на таке не відповідати. — Впевнений, що цього вечора ми сидітимемо за одним столиком.

Марина таки звільнила свій лікоть і повернула назад. У свій тимчасовий притулок йти не ризикнула, бо цей надто активний чоловік міг рушити слідом. Краще вже поблукати коридорами головного корпусу. Михайло не відставав.