11

— Отже, все — випадковість? Наша зустріч, та усе інше, — з сумом в голосі промовила Рената.

— Я б сказав — закономірність, трохи віддалена за часом, — висловився Марат.

— Можливо, але... Ти надовго приїхав?

— Планував за місяць впоратися. Саме стільки тривають канікули у дитячій хокейній школі.

— Дитяча школа?

— Здивував? — всміхнувся Марат.

— Не знаю. Для мене зараз все вдивовижу. Ніяк до тями не прийду.

Марат обійняв її міцніше.

— Як ти вже зрозуміла, займатись спортом я більше не можу, але й без діла сидіти — не для мене. Мені пропонували залишитись у клубі одним з тренерів, але поки я розмірковував, вітчим попросив допомогти в одному благодійному проєкті, пов'язаному з дітьми з неблагополучних сімей. Виявляється, навіть вони дивляться та люблять хокей. Тоді й народилася ідея зі школою. Безплатною. Фонди якісь фінансують.

Рената провела долонею по чоловічій щоці.

— Чудова ідея.

— Чудово. Ти зможеш допомагати мені з цією справою. Якщо захочеш. А якщо ні, то ми придумаємо для тебе щось іще.

— Ти пропонуєш…

Їй не вистачало слів. Рената, звичайно ж, вже розуміла, що їм один без одного не жити, але за океаном!

— Не хочеш звідси їхати?

— Навіть не знаю, — пробурмотіла вона розгублено.

— Розумію. Все це несподівано для тебе. — Марат підійняв її підборіддя, торкнувся губами чола, потім кінчика носа і, нарешті, губ. — Жити на дві країни складно, але я готовий спробувати.

— Заради мене?

— Не лише. Заради дітей — також.

— Благодійна школа — це важливо, — кивнула Рената.

— Важливо, але я про наших з тобою дітей. Ти не проти?

У Ренати вирвався смішок.

— Ти вже все продумав?

— Давно. Залишилося згадати що за чим. Багато часу минуло.

— Багато, — луною відгукнулася Рената.

— Більше не будемо його втрачати.

Шугай знову почав її цілувати, а ще пестити спину, шию…

— Це ти зараз про що? — ледве дихаючи, поцікавилася Рената.

— Про дітей.

«Боже!»

— Але твоя нога!

— Ще одна пігулка ібупрофену, і я цілком…

Рената відсторонилася.

— Боюся, що у цій справі знеболювальне не допоможе. Хіба що я теж його вип’ю. — Останні слова Рената промовила ледь чутно. На Марата вона не дивилась, але відчувала його допитливий погляд. — Тільки не треба ось так на мене дивитись. Так вийшло.

Рената знизала плечима та втупилась в телевізор. Марат змусив її дивитися йому у вічі.

— Отже, сьогодні ми просто виспимося — удвох, на твоєму ліжку. Чесно кажучи, не думав, що можу бути ще щасливішим!

— Якщо ти зараз засмієшся…

— Як можна? Хіба що від радості.

На чоловічому обличчі розпливлася широка посмішка.

— Я попередила. — Рената штурхнула Шугая в бік. Той зойкнув, а Рената засмутилася. — Вибач.

— Краще проведи мене до своєї кімнати. Спати хочу, сил немає…

Прокинулася Рената від гучного стуку чогось скляного та вагомого об підлогу. Розплющивши очі, вперлася поглядом у приголомшене обличчя сестри. Зрозуміти Риту вона могла, але вибачити…

— Це… він? — пробурмотіла сестра.

— І тебе з Новим роком. Могла б хоч раз зателефонувати та поцікавитися, як тут справи, — тихо нарікала Рената. — Як твій залицяльник?

— П'яний в дошку. Додому відвезла. Та й що з вами могло статися? — зауважила сестра та знову поглянула на Марата. Той, не рухаючись, лежав за спиною Ренати й так само міцно обіймав, але вона відчувала, що чоловік прокинувся. — Коли він вас знайшов? Ви з ним тут усю ніч…

— Усю, Марго. Щохвилини після того, як уклали Вітю спати. І з величезною насолодою, — хрипко пролунало над плечем Ренати.

Рита, здавалося, почала задихатися від цих слів. «Марго» сестру називала тільки Сніжана, і Ренату розсердило вимовлене ім'я з вуст Шугая. Однак зараз якось не хотілося псувати урочистість моменту.

Рита підійняла пляшку ігристого, що впала на підлогу.

— А я думала, ти сумувала, і принесла ось це, щоб повеселити, — сестра поставила ношу на тумбочку та відійшла трохи назад. — Гаразд. Ось тільки не треба так на мене дивитись!

— Як? — поцікавилась Рената. Ці слова пролунали спокійно, але що діялося в її душі…

Як же боляче дивитися на рідну людину, з якої ти порошинки здував, а вона не просто зрадила, але ще й жила спокійнісінько купу років без докорів сумління. Невже не пошкодувала жодного разу?

— Між іншим, я заради тебе старалася, — зухвало заявила Рита.