2

— Вибачте, що втручаюся в чоловічу розмову, але нам дуже, просто дуже потрібно до дитячого стоматолога. Або хоч до якогось. Я розумію, що скоро опівніч, і ви, мабуть, завершили робочий день, але...

— Дорогу покажете? — перебив Ренату таксист. — Або адресу скажіть, а я за навігатором зорієнтуюсь.

Рената видихнула від полегшення та навіть посміхнулась незнайомцю.

— Все скажу та покажу. Величезне вам дякую.

— Сідайте вже. Решта — потім. Хворі зуби у Новорічну ніч… Такого нікому не забажаєш.

Влаштувавшись на задньому сидінні разом з племінником, Рената продиктувала адресу поліклініки, де зазвичай працював черговий стоматолог. Водій завів двигун і зняв каптур. Рената за інерцією подивилася в дзеркало заднього виду, заправила пасмо білявого волосся, що вибилося з-під берета, і пошкодувала, що навіть губи не нафарбувала. Хоча б бальзамом скористалась. Яскравості зазвичай блідому обличчю він, звичайно ж, не додасть, але захист у таку погоду — справа не зайва.

Прикрашаючись, Ната помітила у дзеркалі зацікавлений погляд веселих очей. Зелених, що нагадують її улюблені фісташки. А ще знайомих. Але це неможливо, бо…

— Як живеш, Ренато?

Виявляється, неможливе дуже навіть можливе.

Світ перевернувся, річки потекли назад, льодовики розтанули — Марат Шугай повернувся до рідного міста. Таксистом? Що ж з ним сталось? І як відповісти на таке просте та водночас складне запитання людині, за яку ти заледве не вийшла заміж?

Марат давно дивився на дорогу, відполіровану до дзеркала тисячами коліс, а Рената так і не промовила жодного слова. Вітя штовхнув її в бік.

— Тебе таксист запитав «Як живеш?». Ти його знаєш?

Колись точно знала. Принаймні думала, що знає. Але тепер…

— Ми навчалися разом, — тихенько повідомила Рената.

— Зрозуміло, — кивнув племінник і додав: — Тому він не одразу тебе впізнав.

Після цілком розумного пояснення ситуації Рената несподівано засмутилась. Невже вона настільки змінилась — припустимо, погладшала, вкрилась зморшками, зблякла, що упізнати її можна тільки з відстані... Скільки тут? Менше за метр!

— Відмінницею була, — несподівано заявив Марат. У його голосі відчувалась усмішка. Він сміється з неї чи просто радий зустрічі? Здається, вона розучилася його розуміти.

— А от і ні, — заперечила Рената. — У моєму атестаті є дві дев’ятки — з геометрії та фізкультури. На відміну від декого.

У Марата з цих предметів стояло дванадцять, що не дивно. Адже він насамперед спортсмен хоч і навчався в архітектурному. Невже хокейний клуб викинув його надвір, і тепер…

— Головне — здоров'я, — зауважив Марат. — А то завантажили дітей по саму маківку. Музична школа та заняття з іноземних мов, майстерні з малювання та ліплення, танці, що там ще?

— А хто ходив на секцію з хокею?

— Я ще на побачення встигав ходити, — очі фісташкового кольору, тепер уже примружені й невеселі, знову знайшли Ренату у дзеркалі.

Та він знущається! Хіба можна нагадувати про таке після всього, що сталося? Та ще цей погляд — звинувачувальний. Так нечесно!

— Краще б додаткові заняття відвідував. Не надто високо твої здібності за кордоном оцінили. Зірці хокею подібний автомобіль не надто пасує, — видала Рената та негайно засоромилась. Навіщо вона так?

Марат знову якийсь час дивився на дорогу. Відгукнувся неохоче:

— Он як ти говорити навчилась. Тобі не пасує. Зі своїм чоловіком теж так розмовляєш?

Рената розуміла, що продовжує чинити, м'яко кажучи, негарно, але не стрималася та додала:

— А ти краще свою дружину повчай, а не… — Як вона не намагалась, так і не зуміла підібрати відповідне слово і сказала перше-ліпше: — клієнтку.

Наступний погляд Марата здався Ренаті загадковим. Цікавість її прямо розпирала, але Рената відвернулась, щоб Шугай не помітив інтересу в її очах. По собі знала, що приховати від нього хоч щось не зможе.

Вітя знову потягся до її вуха.

— А чому ви сваритеся?

— Хіба? — здивувалась Рената.

— Ага. Мама з татом теж так розмовляли. А потім вони розлучилися. Але ж ви з таксистом не одружені.

Ось, виходить, як вони виглядають збоку! Безглуздо. І справді, що їм ділити? Життя склалося так, як склалося. Невідомо ще, чи хтось інший погодився б підвезти їх у поліклініку. Адже Шугай явно планував завершити робочий день, доки Вітя не привернув його увагу.

Рената дивилася в дзеркало, поки чоловік не поглянув на неї.

— Вибач. І дякую, що не покинув нас у біді.

Той знизав плечима.

— Я нічого особливого не зробив. Принаймні, поки що.

— Мене Вітею звуть, — несподівано висловився племінник. — А вас?

— Я Марат. Приємно познайомитися.