7

Оля не чула, про що розмовляли чоловіки. Влад потіснив Руслана, вийшов у коридор і зачинив двері, чим позбавив її нав'язливого бажання підслухати. Він просив додати йому салату, і Оля додала. Потім підхопилася та побігла ставити чайник. Без обіймів Влада їй раптом стало холодно. Але ж йому скоро відлітати. Здається, він сказав, що опівдні? Як мало часу залишилося. Значить, незабаром буде ще й самотньо.

Влад повернувся, коли Оля гріла руки об велику чашку. Присів поруч і мовчки зазирнув у вічі. Оля поглянула на нього крізь пару. Розпитувати ні про що не стала. Руслан її більше не хвилював. Чому інтерес згас так швидко, замислюватися не хотілося.

Вона відставила чашку убік, обійняла Влада та почала цілувати. Виходило відчайдушно, але Оля нічого не могла з собою вдіяти.

Влад відповідав їй, пестячи по спині, грудях, волоссю. Часом втискав її в себе, але не боляче, зі стримуваною, вочевидь контрольованою пристрастю. А потім раптом відірвався від губ, взяв Олю за голову та приклав її до свого плеча. Заколисав, немов дитину.

— Оль, у мене зараз нікого немає.

Хіба ж вона запитувала?

— Вірю, — прошепотіла та зчепила руки за його спиною.

— Я хочу тебе. Дуже. Ти ж це розумієш?

Влад притиснув її до себе ще міцніше, а на очах в Олі виступили сльози. Зараз він скаже, що йде, і в неї не залишиться жодного аргументу, щоб його затримати.

— Я не хочу, щоб ти йшов, — вирвалося та повисло в повітрі.

Влад відповів лише за хвилину.

— Якщо я залишусь, і ми переспимо... А ми переспимо... То ніколи не дізнаємося, чому це зробили. Ти думатимеш, що я тебе пожалів, а я — що ти погодилася лише тому, що не хотіла почуватися самотньою.

— Але... — почала вона.

— Олю, — перебив її Влад, — я все одно відлечу. Не можу не відлетіти, бо підписав контракт. Не хочу, щоб через рік ми... соромилися, чи що, один одного. Важливо, щоб наступного разу ми зустрілися не тому, що сьогодні лягли в одне ліжко.

— Ти так це кажеш, наче я тебе вмовляю.

Оля спробувала відсунутись, але Влад не дав.

— Це я вмовляю себе.

— Правда?

— Саме так і є.

— Що ж нам робити? Ти хочеш… піти?

— Пропоную ось що. Сьогодні я мав зустрічати Новий рік з друзями, а потім ми планували сходити до міської ялинки. Давай-но підемо зараз. Разом. Запалимо бенгальські вогні. Сфотографуємось. Вип'ємо глінтвейну. То як?

Подібним чином у Новорічне свято Оля не розважалася жодного разу. Посеред ночі? У мороз? Коли під ногами ожеледиця? Замерзнути, а потім грітися гарячим алкоголем? З Владом — запросто.

Вони йшли в натовпі, серед поціновувачів багатолюдних веселощів, але Оля не відчувала себе чужою. Влад тримав її за руку, часом обіймав і навіть цілував — при всіх, не соромлячись, наче вони давно вже пара, і Оля дозволяла йому це. Відповідала поцілунком на поцілунок, обіймами на обійми та сміялася у відповідь на жарти, які відпускали їхні побратими по веселощах. Вона наказала собі не згадувати, що дуже скоро Влад полетить на далеку Аляску, і вони не побачаться щонайменше рік — якщо не передумають і взагалі колись зустрінуться.

Їм вдалося натрапити біля міської ялинки на друзів Влада. Вони швидко прийняли Олю у свою компанію — адже вона прийшла з Владом. Хтось вручив їй склянку з глінтвейном, а потім на величезному плазмовому екрані поруч з ялинкою замиготіли новорічні кліпи, і всі почали танцювати та навіть підспівувати. Оля давно так не веселилася.

:* * *

Влад привів Олю додому, коли почало світати. Вони зупинилися біля під'їзду та довго дивилися один на одного. Пшеничний поправив на Олі шапку та поцілував у ніс.

— Я не заходитиму. Вибач.

Оля кивнула. Саме так вони могли попрощатися перед Новим роком. Влад вирушив би до друзів, а Оля — у свою самотню квартиру. Міг з'явитися Руслан, і невідомо, як би вона вчинила, а потім пошкодувала б у будь-якому разі.

Їй довелося проковтнути грудку, щоб відповісти.

— Не треба перепрошувати. Я рада, що зустріла тебе.

Вона спробувала посміхнутися, хоч до очей підступали сльози. Влад зробив крок і обійняв її. Прошепотів на вухо:

— Дочекайся мене. — Оля обійняла його у відповідь і змогла лише знову кивнути. Влад відступив і засунув руки до кишень, наче боявся не стриматись. — Біжи додому. Ти замерзла. Я зателефоную.

— Але я не сказала тобі свого номера, — захвилювалася Оля.

Влад усміхнувся лукаво та заразливо водночас.

— Побачиш моє прізвище на дисплеї, не дивуйся. Не хотів тебе загубити.

Оля хотіла сказати, що це неможливо, але передумала. Чарівна ніч добігала кінця, а через рік у Влада можуть з'явитися нові плани. Найкраще, що вона здатна зробити прямо зараз, щоб не запам'ятатися йому заплаканою, це відпустити з посмішкою.

І Оля посміхнулася.

— Дякую за цю ніч, Владе Пшеничний. Біжи. Може, ще встигнеш подрімати перед перельотом.