4

Виявилося, що саме це їй зараз і потрібно — щоб хтось міцно обійняв. А ще сказав, що все налагодиться. Найкраще взагалі ткнутися в широкі груди та виплакати всі свої біди. Ех!

Проте відчебучити таке Оля не могла, як і розповісти про те, на що перетворилося її життя за декілька годин до Нового року.

Деякі люди спокійно діляться особистими проблемами з випадковими попутниками, розповідають те, що ніколи не озвучили б рідним та знайомим. Проте Оля так не вміла. До того ж псувати комусь свято неприємною розмовою — справа недобра.

А ось Владу за його поведінку – плюс у карму. І у спілкуванні він дуже приємний хлопець. Шкода тільки, що обійматись посеред вулиці вони не можуть — з різних причин.

— Спасибі. Здається, ви мене врятували, — пробурмотіла вона, звільняючись з міцних обіймів.

— Це надто голосно сказано. Не надто сильно злякалися? — поцікавився Пшеничний і знову підхопив Олю попід руку, бо вона вкотре послизнулась.

— Думаю, що ні… — простягнула вона наприкінці, бо її погляд привернула яскрава вітрина сувенірної крамниці. Точніше — музична скринька, де навколо порцелянової ялинки кружляла у вальсі порцелянова парочка. Оля наче заворожена підійшла до скла, і цього разу навіть не послизнулася. Влад зупинився поряд. — Мені від бабусі дісталася майже така сама. Тільки вона розбилася, коли ми з... Коли я мала у квартирі ремонт.

Тоді Руслан багато старих речей виніс у коробках до сміттєвих баків. Казав, що тримати в хаті мотлох — шкідливо для його енергетики. Оля з ним погодилася, але коли виявила, що пропала бабусина музична скринька, засмутилася. Зазвичай Оля заводила її у зимові свята та медитувала, спостерігаючи, як танцює порцелянова пара.

— Є речі, про які шкодуєш дуже довго, коли втрачаєш. Якщо й треба щось нести з собою з минулого в майбутнє, то тільки те, що колись дарувало радість.

Оля кинула на попутника короткий погляд. Влад теж дивився на парочку, що кружляла. Він сказав дуже правильні слова, але вимовив їх так, ніби знав, про що промовляє. Втім, у його віці всі люди мають особистий життєвий досвід.

— Так, радість — це важливо, — додала вона.

— Оля… Мені можна кликати вас на ім'я?

Вона знизала плечима. Яка різниця, як звертатиметься до неї колишній студент? Швидше за все, вони й не побачаться більше.

— Чому б ні? Кличте.

— Чудово. Ви дуже поспішайте?

— А що?

— Зачекайте тут декілька хвилин. Згадав, що не купив жодного сувеніру, а мені от-от відлітати. Я швиденько.

Додому вона не поспішала, але й пояснювати це Владові — теж.

— Зачекаю. Можете залишити в заставу мою ялинку.

Він усміхнувся й разом із деревом протиснувся у двері крамниці.

Якщо в присутності Пшеничного їй захотілося пожартувати, то дочекатися його просто необхідно. Ще декілька хвилин у приємній компанії їй точно не завадять. Шкода, що вона не може попросити його...

Про що? Разом зустріти Новий рік? Практично чужого чоловіка, який, поза всяким сумнівом, кудись прямував його святкувати, поки випадково з нею не зіштовхнувся?

Оля повернула голову, побачила вивіску крамнички з крафтовою випічкою та згадала, що вдома майже немає хліба. Його мав купити Руслан.

Вона точно встигне купити батон з цільнозернового борошна, доки Влад вибирає сувеніри.

* * *

Коли з паперовим пакетом у руках Оля вийшла з крамнички, Влад вже стояв під сувенірною крамницею. Швидко ж він упорався. Побачивши її, Пшеничний радісно, з очевидним полегшенням посміхнувся.

— А я вже засмутився, що ви втомилися чекати… — почав він і підхопив Олю, що захиталася, попід руку, — … подарували мені ялинку й пішли собі геть.

Оля мимоволі розсміялася, настільки комічно він висловився. Цей чоловік не боявся здатися кумедним.

— Це дерево мені дісталося майже від Діда Мороза, тож подарувати його вам я не можу. А ось запросити в гості, щоб разом прикрасити — запросто, — промовила, і почервоніла від власної дуже несподіваної сміливості. Надто вже не хотілося їй залишатися цього вечора одній, от і вислизнуло таємне назовні. Почавши хвилюватися, що подумає про неї її колишній студент, Оля додала зовсім недоречно: — У мене й батон є з цільнозернового борошна, — підійняла вона руку з пакетом. Влад раптом насупився, поглянув вздовж вулиці, і Оля не стала чекати відмови. Вона зробила дурість, почавши цю розмову. Не личить їй нав'язуватися. Пшеничний, напевно, має власні плани на цю ніч, швидше за все в якійсь веселій компанії. А що може запропонувати йому вона, Оля? Олів'є — давно не диво. І мандарини на кожному кроці продають. — Я пожартувала, Владе. Викиньте мої слова з голови. — Він глянув їй у вічі, але все ще без посмішки. — Ходімо. Ви, мабуть, поспішайте, а я вас затримую. Сувеніри хоч купили? — тараторила Оля, намагаючись згладити незручність, і заледве не морщилася від високих нот і фальші у власному голосі.

 — Набрав для хлопчаків якихось дрібниць із місцевим колоритом, — Влад знову підхопив Олю під руку і, немов не було попередньої розмови, повів уздовж вулиці. — У літак багато не візьмеш, а дітлахи втішаться навіть малому. Олю, можна я звертатимусь до вас на «ти»? Адже ми майже одного віку.