3

Назад вона не поспішала. До кого? Та і ялинка виявилася заважкою.

Ішла Оля повільно, перекладаючи дерево з однієї руки до іншої, часто зупинялася та розглядала вітрини численних маленьких крамниць. На вулиці остаточно стемніло та ще більше підморозило. Оля знайшла у кишенях куртки рукавички та зраділа.

Вітрини ж вабили чарівними переливами гірлянд, а в середині все було, як на долоні. Навіть в Олі очі розбігалися, що казати про потенційних покупців. Продавці хоч і поглядали на годинник, але поки що не відмовлялися від спроби сплавити покупцям бодай якийсь товар, а покупці не надто чіплялися до якості, бо поспішали до ялинки. І зовсім неістотно, де вона знаходилася, і скільки людей навколо неї збереться. Важливо, щоб більше, ніж один.

Для Олі важливо — як виявилося. Ось прийде вона додому, прикрасить ялинку, відкоркує шампанське... І навіть келихи звести ні з ким.

Оля розвернулася й мало не впала, зіштовхнувшись з чоловіком. Той встояв і Олю підтримав разом з ялиною.

— Вибачте, — промовив швидко, хоча насправді винна була Оля, яка перегородила рух на вузькому тротуарі. Чоловік не затримався, помчав далі. Вочевидь дуже поспішав на якусь вечірку.

— Це ви вибачте, — кинула вона вслід заради справедливості.

А незнайомець раптом пригальмував і повернувся.

— Оля? — Вона здивовано вглядалася в чоловіче обличчя, що визирало з-під козирка кепки. Уперте підборіддя, прямий ніс, запалі щоки, очі... Колір очей визначити не вдалося — надто темно. — Ольго Михайлівно, ви мене не пам'ятаєте?

Ольга Михайлівна? Відповідно, бачилися вони в університеті. Тільки там Олю кликали по батькові. І все ж…

— А повинна?

— Я — Влад. Влад Пшеничний. Ви навчалися у магістратурі та вели у нас пари. Потім я перевівся на заочний, і ми більше не зустрічалися.

У магістратурі? Отже, було це приблизно вісім років тому. Не дивно, що вона не може пригадати.

— Мабуть, ви за цей час дуже змінилися. Для хлопця вісім років — це багато.

Влад усміхнувся — широко та щиро, і Оля посміхнулася у відповідь.

— Упевнений, що так. До університету я вступив після фізкультурного коледжу. Під час нашої першої зустрічі мені було лише двадцять один. Ой, вибачте! Дозвольте? — Влад взявся за дерево, і Оля кивнула. Чому ні? Допомога їй точно не завадить. Вона не розраховувала на таку об'ємну ялинку. — Вам у який бік?

Оля вказала напрям. Вдвох все ж веселіше.

* * *

— Ви працюєте там само? У нашому рідному університеті? Хімія — на всі часи? — жваво поцікавився Влад і підтримав Олю, що послизнулася. До базарчика вона пересувалася впевненіше. Можливо, тому, що мала мету та не замислювалася, куди ставити ноги?

— Там. Нічого не змінилося, — вона поправила шапку, що посунулася на бік. — А де ви влаштувалися? — запитала про нейтральне, бо так і не згадала, на якому факультеті освоював науку Пшеничний. Воно й не дивно. Якось вісім років минуло.

— Далеко звідси влаштувався. Вже два роки треную дітлахів на Алясці. Там більше хокей та водні види спорту популярні, але й у волейбол грають. Платять менше ніж місцевим, але більше ніж нашим. Витрати у мене невеликі, адже одному багато не потрібно. Тому працювати там вигідно. Ось нещодавно новий контракт підписав. Ще як мінімум рік там працюватиму.

Значить, волейболіст. Щось невиразне відгукнулося в пам'яті — університетський чемпіонат, сітка впоперек залу, чоловічі вигуки та дівчачі верески, потужні подачі, стрибки та навіть падіння, м'яч, що летить за неймовірною траєкторією…

Оля струснула головою. Ні, поки що пам'ять її підводила. Він сказав — Аляска?

— Так, далеченько вас занесло, — похитала головою Оля та знову ледь не впала на вузькому тротуарі, розташованому під кутом.

— Так вже вийшло. А коли ще мандрувати, як не в молодості? Ось стану старим та немічним, сяду в кріслі-гойдалці в садку біля власної хатини та читатиму книжки — надолужувати втрачене.

Влад підхопив її попід руку й відпускати не поспішав, а Оля вдавала, що так і треба. Нічого поганого в цьому не було, але вона давненько не ходила попід руку з іншими чоловіками — не Русланом. Та й Влад виявився вищий за зростом. Доведеться звикати.

Що це вона? Навіщо ж звикати?

І про Руслана вона даремно згадала. Сльози одразу підкотили до очей. Від зусиль їх стримати навіть у скронях заломило. Бракувало розплакатися на морозі. Їй ще треба багато що обміркувати, наревітися, та й зустрітися з Русланом — теж. Адже з'явиться він рано чи пізно, щоб забрати свої речі. Чи прийде, коли її не буде вдома? Адже ключ у нього є.

В душі ворухнулася образа, і одразу промайнула думка — змінити замок, щоб за її відсутності в її квартиру ніхто не пробрався. Однак після такого вчинку Оля навряд чи витримає моралі Руслана — не в уразливому стані. Він і раніше любив робити їй зауваження, але хоча б доброзичливо, люблячи. Тепер же душу відведе — висловиться, а плакати при ньому Оля не хотіла. Нехай не думає, що вона страждає.

Ось сказала щодо нього «люблячи» і задумалася — а чи було кохання, якщо Руслан так легко від нього відмовився та пішов до Карини, та ще й напередодні свята? Навряд чи по-справжньому закоханий чоловік здатний так сильно образити свою жінку.