1 (Дочекайся мене)

Що ви собі дозволяєте?

Оля витягнула з духовки запечену качку та поставила разом з формою на кухонну плиту. Озирнулась навкруги.

Здається, все готове. «Олів'є» — у холодильнику, мандарини — у вазі для фруктів. Кекс — на блюді. Сукня — на плічках у шафі. Оля спеціально придбала її до свята. Все — як минулого року, тобто, як замислювалося. Ще б решта вийшло. Приїде чи ні?

Оля зітхнула. Далі що?

Вона вмостилася на табуреті та перевірила телефон — нічого. Тобто нічого такого, що вона хотіла б прочитати. Нескінченні листівки та ролики в чаті, де спілкувалися колеги, можна переглянути й пізніше. Корпоратив відбувся ще п'ять днів тому, і там вони успішно провели рік, що минає. Залишалося зустріти майбутній, але вже у колі рідних та близьких, а ще друзів, хто надавав перевагу трохи більшій компанії. Або навіть просто серед людей незнайомих, як збиралася зробити Оля минулого року. Не навмисно — через розпач.

Тридцять перше грудня рік тому…

Ольга Михайлівна Черничка викладала хімію в Університеті фізкультури та спорту й у січні збиралася святкувати тридцятиріччя. Життя своє вважала впорядкованим і навіть успішним. Робота у неї хороша, дисертація захищена, і навіть стосунки є — з Русланом Бородачем, тридцятип'ятирічним власником мережі тренажерних залів «Чемпіон».

Мешкали вони в Оліній двокімнатній квартирі. До їхнього знайомства Руслан помешкання винаймав, однак, тепер серйозно вклався у будівництво котеджу у престижному районі міста. Оля погодилася з ним, що платити за оренду безглуздо, якщо вони вже серйозно зустрічаються, і Руслан через місяць після їхнього знайомства оселився в неї.

І тепер, за п'ять років, напередодні Нового року Оля готувалася до святкування особливо ретельно. Вона збиралася серйозно побалакати з Русланом про їхнє майбутнє. Оля відчувала, що дозріла до того, щоб стати матір’ю.

Навіть Каріну цього разу не запросила, хоча її незаміжня університетська подруга кожен новий рік зустрічала разом із ними. Оля вибачилася та покликала Каріну на обід вже першого числа. Навіть причину повідомила заздалегідь, щоб подруга не ображалася та встигла знайти місце, де зможе відсвяткувати — якщо не захоче бути в такий момент на самоті.

Оля згадувала про Каріну й відчувала свою провину перед нею аж до того моменту, поки не зателефонував Руслан і не повідомив, що не з’явиться. Сталося це тридцять першого грудня. О сімнадцятій нуль-нуль. Оля якраз запхала форму в духову шафу.

— А як же качка? — спитала, бо не знала, як реагувати.

— До чого тут качка? — з викликом у голосі поцікавився Руслан. — Я телефоную, щоб сказати, що ми розбігаємося, а ти мені про якусь качку.

— Виходить, ти не прийдеш? — досі не вірила почутому Оля.

— Оль, ти ж розумна жінка і не влаштовуватимеш істерики, вірно?

Вона ще не знала. Адже кидають її вперше, та ще й у свято.

— А з ким ти… ну… зустрічатимеш Новий рік?

Як виявилося, вона поставила найправильніше в цій безглуздій ситуації питання, бо одразу дізналася дві важливі речі.

— З Каріною, — після паузи відповів Руслан. Олі довелося сісти, бо ноги її не тримали. — Речі заберу вже наступного року. Мало не забув… Подарунок від мене під ялинку принесе посильний.

Хіба ж справа у речах? І навіщо їй подарунок?

— Чому? Ми ж добре жили, — вирвалось мимоволі. Думка проскочила, а язик одразу ж підхопив. Проте, з іншого боку, їй же треба знати, чому все це відбувається.

— Олю, ми давно дорослі люди. Давай-но розійдемося без скандалу. З'ясування стосунків справі не допоможе й стосунки не відновить.

Після цих слів Руслан відключився, а Оля якийсь час не могла підвестися з місця.