2

Арсен Вербицький блаженно примружився та відкинувся на спинку офісного крісла.

До речі, не простого офісного, а крісла начальника. Бо працював Арсен останні три роки шеф-редактором глянцю «Шах і мат». Його батько фактично звалив на нього всі проблеми, залишив розгрібати завали в редакції, а сам поїхав з дружиною за кордон. Ось Арсен і розгрібав.

Останнім часом журнал не тільки про шахи, і навіть швидше далеко не про білі та чорні фігури, переживав не найкращі часи. Аудиторія паперового видання все частіше зраджувала йому з інтернетом. Саме тому два роки тому Арсен ввів у штат програміста і графічного редактора.

Ці молоді хлопці відмінно впоралися із завданням. Електронна версія журналу не тільки виглядала не гірше паперової, а й виявилася значно більш функціональною. Ось тільки розкручування його відбувалося непродуктивно, а звільнити головну відповідальну за рекламу – місцеву красуню Ліку Гравську – виявилося складно. Відповідно і найняти когось на її місце – теж.

Ліка була дочкою давнього батькового друга. А з Вербицьким старшим Арсен сваритися не хотів.

«Але, якщо справи не поліпшаться, таки доведеться щось вирішувати», – зітхнув Вербицький.

Однак не в переддень же Нового року? Головне, що в цьому місяці вони не в збитках. Можна спокійно відпочити та навіть повеселитися.

На цю ніч Арсен запрошений за місто на тусовку. Збиралася знайома компанія – в основному вільні від шлюбу друзі й подруги. Часом на таких заходах дехто знаходив для себе пару. Минулого року все пройшло просто чудово, тому цього його друг Микита Гармаш задля продовження традиції вирішив запросити всіх до себе за місто – нібито на новосілля.

Арсен нагадав собі прихопити пристойні цукерки й квіти для чергової подруги Микити. Вербицький спробував пригадати її ім'я, правда без успіху, і подивився на годинник. Йому варто було поквапитися, щоб усе встигнути. Додому він заїжджати не планував. Сьогоднішній костюм цілком підходив до нагоди. А якщо виявиться, що виглядає він надто пафосно, то в його БМВ лежав новий кашеміровий джемпер. Загалом, підготувався Вербицький на всі випадки життя.

Саме в цей момент пролунав грюкіт дверей до його приймальні. Секретар Арсена – Надійка Василькова – вже побігла додому. Фактично всіх співробітників Вербицький відпустив раніше звичайного з передсвятковими побажаннями.

Невже хтось щось забув? Але навіть в цьому випадку ось так оббивати штукатурку...

Думки в голові Арсена пролетіли миттєво, а от підвестися він не встиг, та й не дуже поспішав – не в ювелірному магазині трудився, щоб злодіїв боятися – коли в його кабінет увірвалася фурія в рожевій сукні.

Загалом на ній була ще біленька шубка зі штучного хутра і білі чобітки на високих підборах, та й Арсен ніколи не був фанатом рожевого, але сама сукня виглядала на жінці вище всяких похвал. Точніше, жінка в цій сукні. А якщо говорити відверто, по-чоловічому, то в комплексі все виглядало дуже сексуально. Зазвичай рожевий до рожевого підібрати складно, а тут сукня і рум'янець...

– Це ви – той самий Вербицький?

Фурія тицьнула в нього пальцем, немов шпагою. У вільній руці вона тримала рожеву сумочку, але по її величині й тому, як жінка нею розмахувала, Арсен прикинув, що чогось важкого, як цегла, в ній немає. Це тішило, оскільки ворожий вигляд фурії не виключав можливості насильства. А з'явитися на свято з синцями, щоб про нього балакали увесь вечір...

Ото вже ні! Арсен терпіти не міг зайву увагу до своєї персони.

Аби не споглядати на жінку знизу догори, Вербицький повільно, щоб не викликати новий вибух емоцій, підвівся зі стільця. Адже він поки що не знав, з ким, власне, має справу.

– Він самий. А ви, прошу вибачити, хто?

– Я – ваша подруга на сьогоднішню ніч.