Розділ 8 (завершення)

— Вибач, — промовила коротко та притулилась щокою до міцного плеча. Що ще вона могла сказати? Не переповідати ж усе, що накопичилося в думках та на серці за десять років.

— Це ти вибач, — гарячі губи торкнулися її скроні, і серце на мить зупинилося.

— За що? Це ж я…

— Ні, — перебив її Марко. — Це я винен, що дозволив нам не бачитися так довго. Я ж гадав, що в тебе хтось з’явився. У Австрії я вчився, і вчився, наче скажений. Окрім занять та практики нічого не бачив. Ти ж знаєш, що навчання там триває довше, ніж у нас. Лише нещодавно почав працювати самостійно.

— То у тебе… все гаразд?

Вона мусила про це запитати. Якщо йому там добре, тоді… Тоді…

— Хіба може бути гаразд, якщо ти не поруч?

Це пролунало так приємно і водночас сумно, що до очей підступили сльози.

— А ти… надовго приїхав?

— Це залежить від однієї прекрасної та впертої Пташки.

— Але… У тебе там робота. Ти так довго навчався і…

— Ти знову за своє? — знову перебив її Марко. Ось це змінилося. Раніше він завжди дозволяв їй висловитися до кінця. Хоча, якщо згадати, до чого це призвело… Іноді можна й перебити. Задля добра.

— Знову? Ти… здогадався? Коли?

— Щойно. Десять років тому мені й на думку не спало, що ти можеш відмовитися від мене заради… мене. Мабуть, я був не такий розумний, як гадав.

Марина погладила його по плечі, а Марко притиснув її до себе міцніше.

— На нас, мабуть, дивляться, — промовила та заплющила очі. І майже одразу розплющила, бо боялася, що все це може виявитися сном — що Марко зникне. Марина не могла цього допустити. Вона ж щойно ніби знову почала жити та відчувати.

— Мені байдуже. Нехай заздрять.

Він знову поцілував її у скроню.

— Згодна. Але… — Марина мусила про це запитати. — Чому ти повернувся саме зараз, якщо не здогадався про те, що тоді я… збрехала?

— Я скажу тобі правду, як робив це завжди. Готова мене вислухати? — Марина лише кивнула. Вона зрозуміла, що зараз почує дещо не зовсім приємне. — Мене запросили на святкування. Провести новорічно-різдвяні свята у родинному колі. Не моєму. Моєї колеги. — Марині раптом стало холодно, і теплі долоні одразу ж зігріли їй спину. — Вона хотіла, щоб ми зустрічалися, а я ніяк не наважувався. Та в ту мить, коли вона запросила мене в гості до батьків, я усвідомив, як сильно хочу додому — до тебе. Бо мій дім залишився поруч з тобою.

Марина підвела очі. Вона кохала цього тепер вже чоловіка так сильно, що мусила це сказати:

— Твій дім чекав на тебе. Я чекала. Попри все. Попри власні слова.

— Я знаю. Тепер знаю.

Він поцілував її. А потім вона його…

Лише за хвилину чи дві Марина знову почала чути та бачити. Навколо лунала музика, оплески, а ще голос тамади, який закликав усіх гідно провести старий рік.

Вони теж сіли за столик, хоча понад усе Марині хотілося опинитися з Марком у затишному дерев’яному будиночку. Разом зі старим роком вони провели й десяток літ, які не були разом. Можливо, їм був потрібен цей час, щоб зрозуміти, як вони потрібні одне одному, усвідомити, що їхнє кохання вічне — де б вони не були, хтозна?

В ту мить, коли новий рік вже починав свій відлік, закохані вийшли у казково прекрасний двір. Марко дістав з кишені куртки бенгальські вогні. Вони запалювали їх кожного Нового року і загадували бажання. Колись. І ось знову.

Їм не треба було ані приховувати загадане, ані розповідати про це. Обоє знали, чого хотіли, бо хотіли однакового.

Запитала Марина про інше:

— Чому ти не прийшов до мене одразу? Чому пішов до Валентини?

Невже ці двоє заради неї влаштували такий гарний захід? Виглядало, що так.

— Бо мусив бути впевненим, що ти не втечеш. Я ж не знав, як ти мене зустрінеш. Нам треба було побалакати.

— Я могла не погодитися на пропозицію Валі.

— Тоді б я з’явився на Новий рік. У будь-якому місці, де б ти не була. Хотів зустріти його разом з тобою. Тільки з тобою.

— Ти завжди зі мною. Де б я не була…

2022