Розділ 7

Вони навчалися в одному класі. Мало того — сиділи за одної партою з першого дня. Вчителька початкових класів вирішила, що вони пасують одне одному. Відтоді вони стали друзями. Трішки пізніше до їхньої компанії доєдналася Валентина, але саме з Марком вони були ніби одне ціле. Ніколи не сварилися і практично не сперечалися. Можливо тому, що їхні думки завжди збігалися?

Марина не думала про це у дитинстві, бо сприймала такий стан речей як належне. Зрозуміла, що подібне трапляється вкрай рідко, лише тоді, коли Марко надовго щезнув з її життя.

А до цього оточуючи просто звикли до того, що вони завжди поруч. Навіть у відпустку їздили разом. Батьки Марини відпускали її разом з батьками Марка, і навпаки. А в інший час вони були справжні нерозлийвода.

Коли ж прийшов час вступати до університету, то дружня парочка одразу ж віддала документи до медичного. Вони дійшли спільної думки з цього питання ще у середній школі.

Одного разу під час лекції Марко взяв Марину за руку і промовив:

— Я тебе кохаю.

Вона навіть не здивувалася і відповіла так, як відчувала:

— Я теж тебе кохаю.

Потім був перший поцілунок, перше романтичне побачення з квітами, на якому Марина та Марко вперше ніяковіли... Вони почали будувати плани на майбутнє, коли батько Марка отримав посаду при посольстві в Австрії, і домовився, щоб його синові дозволили скласти екзамени на перший курс у Відні.

Марко розповів про це Марині, як розповідав про усе, що траплялося в їхньому житті — відверто і з подробицями. Марина ж відреагувала не одразу. Вона раптом усвідомила дві речі — як раніше вже не буде, і вона не має права утримувати тут Марка, коли він має чудовий шанс здобути європейську освіту і диплом зовсім іншого ґатунку.

Однак Марина розуміла й те, що Марко без неї не поїде. Бачила це по рішучому блиску зеленкувато-карих очей. І вона наважилась — влаштувала істерику. Вперше у житті.

Що вона тоді йому наговорила, згадувати було страшно. Звинуватила найдорожчу людину у мислимому і немислимому.

— Їдь. Чому ні? Адже нагода чудова. До того ж ти вже вирішив.

— Пташко, що ти кажеш?

— Я знаю, що ти все вирішив. І я вирішила, що це чудова нагода пожити окремо.

— Окремо?

На Марко було боляче дивитися. У ж Марини боліло все — і тіло, і душа. Але вона мусила це зробити, щоб не картати себе усе життя. І щоб Марко колись навіть подумки не звинуватив її в тому, що через неї не поїхав вчитися за кордон.

— Саме так. Скільки ми разом? Давно варто відпочити одне від одного.

— Відпочити? Ти втомилася?

— Так! — вигукнула Марина. Розуміла, що ще мить, і розплачеться. А їй не можна рюмсати. Вона ж, ніби, має радіти.

— Пташко, скажи, що ти все це вигадала.

— Тобто… Я збрехала? Ти обізвав мене брехухою?

— Марино, досить!

Ось це «Марино» її добило. Марко вкрай рідко називав її на ім’я.

— Забирайся! Їдь у свою Австрію. І не повертайся. Я не чекатиму.

Остання фраза була страшною. Марина й сама злякалася, а обличчя Марка ніби закам’яніло.

— Треба було одразу сказати, що я більше тобі не потрібен. Я б не нав’язувався.

Марко пішов і більше не підходив до неї до самісінького від’їзду. Тільки Валентина знала, скільки сліз пролила Марина, бо плакала вона у її обіймах. А ще Марина примусила подругу присягнутися, що та не розповість Маркові про те, як вона страждає.

Він жодного разу не дав про себе знати ані дзвінком, ані повідомленням. Марина теж не телефонувала. Навіщо? Щоб він відчував себе винним? Досить й того, що мучилася вона.

Та час трохи залікував глибоку рану, яку Марина нанесла собі особисто. Вона дуже сподівалася, що Марко щасливий. Та все ж у глибині душі хотіла, щоб він згадував про неї хоч іноді.

Коли Марина стала старшою, то іноді картала себе за те, що вчинила саме так — вирішила усе за себе та за Марка. Вони могли б пошукати якусь можливість бачитися… Але яку? Марина не змогла б навчатися та жити в Австрії. До того ж невідомо, як довго тривали б їхні стосунки. А спілкуватися на відстані — таке собі задоволення. Життя дуже непередбачуване.

І вона змирилася. А ще зрозуміла, що, мабуть, залишиться одна, бо кожен з хлопців та чоловіків, які прагнули привернути до себе її увагу, Марину лише дратували. Як ось цей Михайло. Можливо, їй просто не щастило на чоловіків, але краще вже одній, ніж поруч з кимось, хто тебе не розуміє та не відчуває.

І ось Марко тут. І обіймає її. А ще, здається, зовсім не сердиться. Це — не просто несподіванка, а справжнє диво! Марина вже не сподівалася на таке.