Розділ 6

— Ти хто такий? — запитав Михайло, та Марина на нього не дивилася. Вона спрямувала погляд на усміхнене худорляве обличчя. Мабуть, Марина впізнає його навіть тоді, коли їм обом виповниться п’ятдесят, а потім сто п’ятдесят… — Я перший зрозумів, що її пароль — Пташка. Я знав! — Марина підвелася. Він став значно вищий за неї. Підріс? Недарма кажуть, що хлопці ростуть до двадцяти п’яти. А ще ширший у плечах та ніби міцніший. — Ей, ви обоє оглухли, чи що?

Як цей піжон у краватці їй набрид.

— Покажіть, — Марина кинула на Михайла лише один погляд, а за мить знову уважно вглядалася в зеленкуваті очі привабливого чоловіка з минулого. Зазвичай вони були світло карі, але коли він дивився на неї ось так, як зараз, біля зіниць проступала зелень. Ось такі подробиці спливали в пам’яті так швидко, ніби позбавилися тягаря, що тримав їх в глибині.

— Що показати?

Чому він досі не щез — цей Михайло? Зовсім не хотілося витрачати на нього час.

— Іграшку. Або показуйте, або ж шукайте ту жінку, задля якої приїхали.

— А якщо не покажу? Як ви мене виженете? Тут свято. Я заплатив конторі бабки. Ви не посмієте… — Михайло розвалився на стільці.

Зеленкуватий погляд перемістився у бік нахаби. У цю мить він вже не був добрим.

— Бачу, що по-людськи дехто не розуміє. Якщо ви тут, то, відповідно, підписали угоду. А зараз ви її порушуєте. Через таку поведінку вам навіть гроші не повернуть. Або ви підіймаєтеся й більше не з’являєтеся у нас на очах, або ж… Вас виведуть. У комірчині біля гардеробної сидить охорона. Кликати?

Михайло зміряв суперника поглядом, помовчав ще хвилину та нарешті дуже неохоче підвівся зі стільця.

— І все ж я першим її знайшов. Але… Правила, є правила.

Михайло поправив краватку, широко посміхнувся й пішов у напрямку столиків, де нудьгували самотні жінки.

— Нарешті він пішов, — промовила Марина, все ще недовіряючи власним очам. — Привіт, Марку. Валя — справжня конспіраторка.

Марина не витримала та обійняла його за шию рвучко та сильно, а він на мить притиснув її до себе.

— І чудова подруга, — додав Марко. А потім прошепотів на вухо: — Я страшенно скучив.

— І я, — луною відгукнулася Марина. — Я думала… Думала, що ти вже не повернешся.

— Я теж так думав, — після короткої паузи зізнався Марко, а у Марини на мить зупинилося серце. — Але раптом усвідомив, що не можу без тебе. Там у мене було все — робота, квартира, друзі, батьки у двох годинах їзди. Я займався улюбленою справою, відвідував батьків та вечірки, їв, спав, але…

— Що?

— Ніби не жив. Здавалося, що життя проходить десь поруч, а я лише спостерігаю за ним. Мені дуже бракувало тебе, Пташко.

Марко приїхав, зізнався, що не може без неї… Але чому так довго чекав?

— Ти міг з’явитися раніше, — промовила вона йому кудись в плече. Виявилося, що вони вже повільно кружляють під музику. Як же це чудово — знаходитися у Маркових обіймах!

Якийсь час він мовчав, а Марина вже картала себе за докір. Що з того, що минуло десять років? Головне, що зараз Марко тут, поруч з нею. Близько-близько.

— Ти наказала мені не повертатися…