Розділ 5

О двадцять другій годині, на відміну від обіднього часу, у вестибюлі головної будівлі запанувала атмосфера справжнього новорічного свята. Точніше — очікування свята. Проте більшість жінок та чоловіків у красивому вбранні, здавалося, не наважувалися зайти до зали.

Марина здала пуховик до гардеробу, поправила перед великим дзеркалом каштанові локони, переконалась, що рубінового кольору коктейльна сукня ніде не задерлася, а помада не розмазалася, і рушила прямісінько до столиків. Рахувати кроки в нервовому очікуванні — не для неї. Після спілкування з Михайлом її навряд чи хтось чи щось здивує. Врешті-решт, Валентина знала про її смаки значно більше за інших й не могла запросити для найкращої подруги когось геть недалекого, або ж нахабного.

Марину попередили, що саме жінки обирають столик. Що ж…

Невеличкі столики дійсно були накриті на двох. Марина зайняла вільний біля вікна. До неї одразу ж підійшов офіціант і запалив свічку. На її прохання налив у склянку води.

Загальне неяскраве освітлення дозволяло роздивитися зимову картинку за вікном. Найближчі дерева прикрасили гірляндами. Їх не було видно зі стежки, якою Марина прийшла, і це ще більше посилило казковий ефект.

Ошатна ялинка, приємна музика, святково сервіровані столики, гарно вбрані люди… У кутку чоловік у краватці-метелику щось переглядав у планшеті. Шпаргалка? Тамада?

Як же все відбуватиметься? Пароль паролем, але звідки чоловіки знатимуть, що треба підійти до певного столика? Тут їх чимало. Довіряться інтуїції? В цьому щось є…

Знайомства тим часом почалися. Чоловіки прямували до жінок і, на диво, дуже часто вгадували, бо залишалися. Трішки поспостерігавши, Марина знову втупилася у вікно, коли поруч пролунав знайомий голос:

— Я тебе знайшов.

Неохоче підійнявши на Михайла погляд, Марина мусила погодитися, шо виглядав він доволі імпозантно. Йому надзвичайно пасував синій костюм та краватка у бордову смужку. Але зачесане назад волосся чомусь виблискувало. Гель? О, ні! — Заледве дочекавсь до десятої.

— Пароль, — промовила вона без вступу.

Михайло всівся на стілець навпроти.

— Навіщо тобі пароль? Я з першого погляду зрозумів, що ми мусимо бути разом.

Марина скривилася.

— Пароль, — повторила, бо інших слів цей чоловік все одно не розумів.

— Ти така вродлива, що моє серце зупиняється, коли я тебе бачу, — промовив Михайло, нахилившись вперед. Марині ж довелося відкинутися на спинку стільця.

— В моїй сумочці не помістився дефібрилятор, тому раджу не ризикувати та знайти собі когось, хто не викликатиме настільки сильні емоції, — промовила вона холодно.

Михайло підвів брови.

— Ти ще й розумна? Та це скарб! Нікуди не піду.

Казковий вечір поступово починав перетворюватися на трилер. Чому ж до неї більше ніхто не підходить? Бо ось цей чоловік навпроти просто не може бути її кавалером! Не може, та й усе!

— Справді скарб, — наче у відповідь пролунало над її головою. — Але не для вас. — Марина дуже повільно підвела голову. — Привіт, Пташко.