Розділ 4

В головному корпусі відпочинкового комплексу теж були номери, але Марину оселили саме у такій хатині. Вона з дивним хвилюванням відімкнула двері та увійшла до доволі просторої кімнати.

Першим в очі впало ліжко з численними барвистими подушками, вкрите ковдрою в стилі «печворк». Під ногами лежав смугастий килимок, а навпроти висіли телевізор і коминок! Нехай електричний, але Марина давно мріяла бодай про такий.

У куті височіла вузька шафа. Саме туди Марина запхала валізу. Було ще окреме приміщення, де розмістився санвузол.

Вікна затуляли короткі фіранки, що пасували до ковдри, а на маленькому столику стояла ваза з прикрашеними ялиновими гілками.

Одне лише перебування у цій хатині змусило Марину посміхнутися. Можна було б подивитися святкові телепередачі, але вона вирішила трішки прогулятися до обіду. Під час реєстрації повідомили, що о першій годині дня в одному з приміщень буде накритий «шведський» стіл — аби відпочивальники не зголодніли в очікування свята та партнера, який стане відомим лише о десятій вечора, коли покаже парний «пароль».

Марина зачинила двері та пішла доріжкою… кудись. Сніг під ногами рипів, а на лапатих ялинах іскрив та переливався майже веселковими вогниками. Будиночки обабіч тішило очі фарбами. Дихалося так легко, що здавалося, ніби досі щось перешкоджало доступу повітря до легень. Аж в голові паморочилося.

— Гарно тут, — пролунало за спиною настільки несподівано, що Марина аж сіпнулася. Незнайомець підхопив її попід руку. — Михайло. А тебе як звати?

Ось це безцеремонне «тебе» одразу зіпсувало враження від доволі приємної зовнішності. Високий кремезний чоловік близько сорока посміхався, очікуючи на відповідь. Між іншим, він цілком міг би бути її парою на сьогодні. Валя ж відмовилася розповідати, кого запросила для подруги. «Сюрприз» починав Марину нервувати.

— Поки що утримаюсь від знайомства. Але так — тут гарно.

Марина спробувала відсунутися від Михайла, але він міцно тримав її за лікоть.

— Ти — дуже гарна жінка. — Ось так прямо? Марина вирішила на таке не відповідати. — Впевнений, що цього вечора ми сидітимемо за одним столиком.

Марина таки звільнила свій лікоть і повернула назад. У свій тимчасовий притулок йти не ризикнула, бо цей надто активний чоловік міг рушити слідом. Краще вже поблукати коридорами головного корпусу. Михайло не відставав.

— Рада за вас. Однак я маю щодо цього сумніви, — відповіла стримано. Можливо, чоловік зрозуміє, що треба відступити.

— Які сумніви? Одразу ж видно, що ми створені одне для одного. Яку іграшку тобі підсунули?

Він має її за дурепу? Чи вважає свою персону неперевершеною? Тоді чому він тут? Сьогодні у відпочинковому комплексі зібралися лише ті, хто не має пари. Хоча… Валентина ж не може бути впевненою, що усі присутні не мають другої половинки. Чи їхня контора це якось перевіряла?

Якщо цей Михайло дійсно має у кишені «пташку», нехай Валентина начувається.

— Ви умови заходу читали? Іграшки з’являться «на сцені» лише о двадцять другій. Не псуйте мені, та й собі теж, сюрприз.

— Але ж ми дорослі люди. І як дорослі та розумні, ми можемо щось вигадати, щоб зустріти це свято разом. Ти ж пам’ятаєш — з ким зустрінеш Новий рік з тим його і проведеш.

Цей давно дорослий Михайло реально почав її дратувати. Як же його позбутися? Кликати на допомогу? Але це смішно. Вона сама сюди приїхала, а Михайло не зробив нічого такого, за що його можна було б засудити. Принаймні, поки що.

— Послухайте… — Як же йому пояснити, щоб було доступно? — Ви мене не знаєте. Я вас — теж. Жінка, яка має скласти вам сьогодні компанію, може пасувати вам набагато краще, ніж я…

— Звідки ти знаєш, що це не ти? Ми знову повернулися до іграшки. Що там у тебе? — не здавався Михайло.

Марина вирішила, що з неї досить.

— Значить так — я правила не порушуватиму. А ви мене не переслідуватимете. Бо якщо продовжите зачіпати до двадцять другої години, я поскаржуся… — Вибач, Валю! — Організаторам. У мене там блат. Ясно?

Що справило на Михайла враження — її голос, тон, промова чи згадка про організаторів, Марина не знала, але чоловік пробурмотів:

— Ясно. — Та коли вона йшла геть, в спину долинуло: — До десятої вечора!

От що за… впертюх!