Розділ 3

Марина все ще не вірила, що погодилася на таке глупство, як побачення наосліп.

Останнім часом вона навіть зі знайомими чоловіками перестала зустрічатися тет-а-тет поза роботою. Їхнє «Ходімо на каву» надто часто завершувалося запрошенням додому. Її «Спочатку нам варто краще зрозуміти одне одного» сприймалося як кокетство.

Марині набридло пояснювати, що вона не набиває собі ціну, а насправді хоче бути впевненою, що людина добре її розуміє. І ось це «Тоді нам варто пожити разом» її зовсім не надихало. Зійтися з будь-ким — не для Марини. Вона не погоджувалась на побачення навіть на прохання мами, а випробовувати фортуну наосліп не збиралась ніколи.

Але як то кажуть — ніколи не кажи «ніколи».

Прощання з батьками в аеропорті та мамине «Вибач, доню. Ти ж не ображаєшся, ні?» змусили Марину посміхатися, бо так було правильно. Однак вдома вона все ж відчула себе самотньою — попри те, що іноді тижнями не бачилась з родиною. Чи це балаканина з Валентиною у кав’ярні так на неї вплинула?

Ця думка Марину розсердила, і вона навіть запхала запрошення між книжок. Добре, що не викинула у смітник, бо таке бажання виникало. Але прощаючись з колегами до нового року, вона зрозуміла, що поїздка неминуча. Марина не хотіла сидіти вдома одна-однісінька. І блукати святковим містом, коли всі радіють, спілкуються, танцюють та горланять пісні — теж.

Зранку Тридцять першого грудня вона вже сиділа в електричці з невеличкою валізою поряд. На власне авто Марина ще не заробила, тому обирала між автобусом та поїздом. На перший білети залишилися лише на другу половину дня, а от у холодному вагоні виявилось повно вільних місць. Електричка їхала повільніше, але Марина нікуди не поспішала. Та й одягнулася тепло. Вона заткнула вуха навушниками та увімкнула на телефоні різдвяні мелодії.

Заворожена зимовими картинками за вікном та чарівними мелодіями, Марина так заколисалася, що ледве не проґавила потрібну зупинку.

Там на неї вже чекало таксі. Марина замовила його за допомогою додатка в телефоні. Мовчазний водій домчав її за обумовленою наперед адресою за п’ятнадцять хвилин. Марина з валізою у руках завмерла на розчищеній доріжці, що вела до головної будівлі відпочинкового комплексу.

Мабуть, будували її давненько. Бо зараз колони перед входом майже ніхто не проєктує. Помітні навіть здалеку ялинові гілки обрамляли громіздкі двері. Але увагу Марини привернули інші будиночки — дерев’яні.

Вкриті свіжим снігом, вони вишукувалися вздовж широкої доріжки, що вела ніби у ліс. Кожні двері прикрашали яскраві віночки, а біля порогу стояли усміхнені гіпсові фігурки, що запрошували зайти усередину. Марині одразу ж захотілося оселитися саме тут. Навіть якщо побачення наосліп виявиться… нецікавим, святкову ніч у будиночку ніби з казки вона точно не забуде.