Розділ 2

Марина підвела на подругу очі. Валентина примружилась і кивнула.

— Хто піде на побачення наосліп перед Новим роком? Це — здебільшого сімейне свято. А якщо й ні, то зустрічають його з друзями, знайомим колегами, а не… невідомо з ким!

— Все вірно, — несподівано погодилась Валентина і нахилилась вперед. — А з ким зустрічатимеш Новий рік ти?

— Ну…

Це було слабке місце в аргументах Марини. Вона давно мешкала одна, але тридцять першого грудня зазвичай приїздила до батьків. Однак цього року її старший брат запросив їх на новорічні свята до себе у Словаччину. Вони вже навіть валізи спакували.

Можна було б напроситися в гості до Валентини, але на подругу і її чоловіка чекали свекор та свекруха. Від такого запрошення не відмовляються. Марина спробувала помінятися з кимось чергуваннями, але, на диво, ніхто не погодився. Колеги все розпланували на декілька місяців наперед.

Тож… доведеться робити салат «Олів’є». Або ж не робити. Тепер немодно.

До біса моду! Вона хоче відчути цей улюблений з дитинства смак. А ще аромат мандаринів. Настільки смачними вони бувають тільки на Новий рік. І ялинку купить та прикрасить ще бабусиними іграшками. Фарби на них трішки пожухли та навіть витерлися де-не-де. Проте саме ці фігурки залишалися для Марини найулюбленішими…

— Вибач, що нагадала, — Валя торкнулася її руки. — Коли я вигадувала цей проєкт, то в першу чергу думала саме про тебе. І навіть не сподівалася, що захід стане настільки популярним. Навіть довелося орендувати цілий відпочинковий комплекс. Невеличкий, та все ж… На світі надто багато самотніх людей.

Невже вона виглядає настільки… одинокою? Але ж їй подобається жити самостійно. Це набагато краще, ніж з кимось, хто тебе не розуміє. Повна сумісність, фантастичне розуміння з першого слова, та навіть без них — явище рідкісне. Але якщо одного разу ти вже таке пережив, то інші стосунки здаються несправжніми. Сурогатом. Таке — не для Марини.

— Веселенький день народження вийшов. Нічого не скажеш, — пробурмотіла вона.

— Я не хотіла тебе образити, — винувато промимрила Валя. — Навпаки — думала, що ти оціниш гумор і… можливості.

— Які ще можливості?

— Розважитися! — пожвавішала подруга. — Уяви, що це — пригода. Ти прочитала, де це відбудеться? Адже ні, вірно? — Марина знову неохоче піднесла до очей листівку. — Це — відпочинковий комплекс. Для тебе заброньовано номер. Заїжджати можна вже зранку. Святкування відбудеться в залі ресторану. Уяви… Ні, краще не уявляй. Хай буде сюрприз. Столики накриють на двох. Хіба це не чудовий вихід для одиноких людей з можливостями зустріти новий рік у приємній компанії?

— Ти не можеш знати, чи компанія буде приємною. А якщо хтось перебірливий? Я, до прикладу, — продовжила незадоволено бурмотіти Марина, але більше по інерції. Коли Валя ось так все розписувала, захід вже не здавався настільки абсурдним.

— Повністю згодна, — енергійно закивала Валентина. А ще покликала офіціанта, щоб він приніс ще дві порції яблучного пирога з корицею. — Але ж ніхто нікого ні до чого не зобов’язує. Ти можеш навіть справжнє ім’я не називати.

— Зачекай? А як він… цей чоловік мене впізнає? Або ж я його. Адже хтось може й помилитися столиком. Або дорогою до призначеного місця сподобається хтось інший.

Марина раптом зрозуміла, що її починає охоплювати азарт? Чому вона завжди вважала, що не здатна його відчувати?

— Подібна ймовірність існує. Ми її передбачили, — Валентина засунула до рота добрий шмат пирога. — Їж, на що чекаєш? Смакота ж.

— Встигну. Так яке рішення ви знайшли?

Очі Валі зблиснули. Вочевидь вона зрозуміла, що подруга потрапила на гачок. Але Марину це не зупинило. Вона хотіла все знати точно. Марина майже згодилася на авантюру з побаченням наосліп. Проте несподіванки — це зовсім не для неї.

— Пароль! — виголосила Валентина і відсалютувала Марині глінтвейном.

— Що? — вкотре здивувалась Марина, і мимоволі хихикнула. — Це ж смішно!

— Чому? Пари обміняються паролями-іграшками. Тож ніхто не помилиться — навіть навмисно.

— І який же пароль у мене?

— Пташка, — видала Валя і мало не засунула носа у пиріг. Настільки смачний, чи ховає очі? Навіщо вона нагадала Марині її юнацьке прізвисько? Чи це вона надто підозрілива? Адже це і її прізвище теж? — А що?

— Нічого. Мабуть. — Марина і собі відкусила пирога. Смачний. — То що, мені тепер пташку шукати?

— Нічого не треба шукати. Ми закупили парні іграшки. Одна вже у твого партнера на цей вечір. А друга… — Валя дістала з сумки пакуночок, — … ось. — Всередині була гарненька блакитна з жовтим животиком глиняна іграшка. Гарна. — Маринко…

— Що, — відгукнулася та, розглядаючи пташку.

— Я дуже хочу, щоб ти не сумувала сама удома. Зроби це для мене, гаразд? — тихо та ніжно промовила Валя й накрила долонею руку подруги, що тримала симпатичну іграшку.

Марина зрозуміла, що змирилась з неминучим. Зрештою, вона нічого не втрачає.

— Гаразд.