Якого кольору очі Горгони?

І є часи, і дні, коли в атаці

Ввірветься в серці вітер сніжний,

І не врятує голос ніжний,

Ні безтурботний час у праці…

О. Блок

Бульбашки в келиху в грайливому танці прямували вгору до густої білої шапки. Осіннє сонце пробивалося крізь розписану рекламою вітрину, наповнювало яскравим золотом пінистий напій. Рука сама потягнулась до келиха, і губи обволокла приємна хмільна гіркота.

Я підняв руку, примружив очі, дивлячись крізь спітніле скло келиху на вуличний пейзаж.

І раптом: «Ха-ха-ха». Поряд, за сусіднім столиком, дві дівчини дзвінко розірвали пелену радіомузики, що линула з колонок під стелею.

Невисокі, стрункі... Я несподівано зрозумів, що вони близнючки... Той же розліт брів... форма носу... широко відкритий лоб... навіть колір очей однаковий... Тільки в однієї волосся каштанового кольору. Очевидно фарбоване... У другої – чорне-чорне, наче у крука... і коротше, ніж у сестри...

Макс також дивився на дівчат, але не так хтиво, як я. Він все ще тримав у руці стакан з темно-гранатовою колою. Бульбашки в його посудині стрибали аж доверху, ніби Бубка в молоді роки, при тому весело лоскочучи хлопцю ніздрі.

Мені трохи дивно було бачити перед собою кремезного парубка з бравурною зачіскою, котрий тримав не величезний келих пива (який саме підходив до його образу), а типовий стакан для коли – пузатий, з білими ведмедиками на боці. В його руці він виглядав… якось безглуздо…

І оці джинси ніжного блакитного кольору… Вони ніяк не пасували до брутального чорного светра грубої в’язки, та з підтягнутими на одну чверть рукавами, з-під яких стирчали міцні чоловічі руки, які звикли до важкої праці… Виходив такий собі романтичний дроворуб.

Але щось в Максі змінилося. Щось таке, чого я не можу поки зрозуміти… Можливо мене лякає оцей його погляд? Здається, ніби він і не дивиться на мене, а скоріш штрикає наскрізь шпагою. І по спині при цьому пробігає морозець… Тому я і намагаюсь не дивитись прямо йому в очі…

Макс зараз пив свою колу з таким виглядом, ніби смакував крафтове пиво. Я три рази перепитував, а він з дивакуватою посмішкою відмовлявся від світлого, заказавши лише це американське пійло.

–Мені там завжди хотілося смакувати саме колу, – неголосно промовив хлопець.

«Там»… Це слово різко дряпнуло по моєму слуху.

На зап’ясті у Макса синіла невеличка наколка. Типова армійська наколка. Не дивлячись, що напис був догори дригом, я зміг його прочитати: «А(ІІ) Rh+» – резус-фактор, група крові.

–Не хотів би на вихідних поїхати на гуся? – запропонував я. – У Круглозерку… недалеко від Залізного Порта… Ми там в минулому році… Ні! Мабуть пару років тому… Отже, ми якось вполювали майже мішок гусей. Уявляєш?

Макс кивнув головою та посміхнувся.

–Дмитро завтра поїде на місце, – продовжував я, – та поговорить з єгерем – де та що… З'ясує ситуацію. Потім, казав, намітить місця… Якщо не полінується і візьме лопату, то викопає на полях ями – засідки. Накриє їх маскувальними сітками… Ти ж знаєш, що гусак – птах хитрий?

Макс зіщулився. Очевидно, не зрозумів.

Я відхлебнув з келиха гіркуватого пива та діловито продовжив розповідати про цих птахів. Що вони все роблять ніби згідно воєнного уставу. Спочатку висилають на поля розвідників, а ті шукають безпечні місця для зграї. І не дай Бог, якщо на пасовищі розвідники знайдуть якісь підозрілі речі: пачку з-під цигарок чи свіжі копанки... незамасковані… Ховайся – не ховайся, а вони вже не приведуть туди зграю.

Та і коли гуси прилітають на поле, їх увага не зменшується. Вони розставляють вартових, задача котрих спостерігати за обстановкою, поки інші птахи кормляться.

–Нам того разу дуже пощастило, – розповідав я, мружачись від сонячних променів. – Побачили на полі величезну зграю. Помилка гусей була в тому, що вони занадто близько розташувались від вади. (Так у нас на півдні називали прориті в полях поливні канали.) Ми поставили автомобіль у посадці, скинули усе зайве – рюкзаки та важкі куртки, та поповзли по канаві. Треба було подолати майже з півкілометра, може трохи більше. В мене ледь очі на лоб не вилізли… І ось коли стало зрозумілим, що ми на місці, прямо напроти зграї – кожний всунув в зуби ще по два патрони (для швидкого перезаряджання, бо залазити в патронташ буває задовгим актом), звів курки, потім віддихалися та на рахунок «три» вискочили з засідки.

Бах! Бах! Потім перезарядка… Бах! Бах! – я цілив пальцем убік вікна, ніби справді стріляв по гусям. – На кожного прийшлось в середньому по три птаха.

Макс слухав, неквапливо смокчучи колу. Я продовжував розповідати йому про ями-засідки… про те, як бувало зграя заходила та сідала прямо біля мисливця… або як приходилось повзти по багнюці, щоб дістатися до здобичі… Говорив про холод та неможливість поворухнутися в цих ямах, інакше можна було переполохати гусей…

Мій товариш потер свою коротеньку русяву борідку та зітхнув.

–Угу… ями... – прошепотів він. – Холодні брудні ями…

Сказав і ніби випав з розмови…

…–Чого це специ приїжджали? – спитав Макс у Кота.

–Привозили якогось сепара, – весело промовив той. – Попросили нашого батю, Густава, щоб той у ямі потримав цього дурня… до завтра… Потім того заберуть, коли будуть повертатися назад.

–А що цей чолов’яга наробив?

–Та уявляєш – відкрито дзвонив по телефону, розповідав про розташування наших опорників… Думав, його не засічуть. Прикинувся місцевим… ха-ха, – Кіт хльостко ляснув себе по стегну.

Макс також посміхнувся у відповідь та пішов до ями, де вартував Солений.

–Сидить? – спитав у нього, киваючи убік «в’язниці».

–А то! – сержант труснув плечем, ніби зганяв з нього набридливу муху.