РОЗДІЛ 9

В ЯКОМУ СТАЄТЬСЯ ЧЕРГОВЕ НЕПОРОЗУМІННЯ

Ярослав сам не розумів, що привело його того вечора до кафетерію. Зазвичай він заходив туди лише зранку, або в обід, бо звик вечеряти вдома, але щось не дало йому просто сісти в машину, й поїхати додому.

Але він так і не зайшов до закладу, бо побачив її. Милослава сиділа за столиком біля вікна, з якимось білявим хлопцем, який посміхався їй, й пригощав її морозивом.

Будь-хто, побачивши їх, сказав би, що в них побачення, тож в нього не було наміру втручатися. Хоча він й відчув, як всередині нього прокинулося якесь темне, неприємне почуття. Заворухалося десь в глибині, й розправило крила, наче якесь казкове чудовисько. Воно шкреблося й гарчало, вимагаючи, щоб його випустили назовні, але Ярослав тримав звіра на короткому ланцюгу, не дозволяючи оволодіти його тілом та думками.

Він пішов. Й Милослава про це навіть не здогадувалася. Вона не бачила його, як пізніше, йдучи додому, не помічала мряку. Вперше в її голові було на подив тихо.

Того вечора вони обидва повернулися додому, відчуваючи осінь не лише шкірою, а й серцем.

З тієї п’ятниці минуло два тижня. Для Милослави це було два доволі нудних та спокійних тижня. Ніхто не приносив їй карамельний латте з салатом замість хот-догу, не підіймав її на руки, й не підвозив додому. Одного разу вона навіть викликала таксі, бо за вікном почалася справжня буря. Вони з Риною викликали одну машину на двох, тож поїздка обійшлася їм трохи дешевше.

Здавалося, вона нарешті повернулася до свого звичного життя. Але одного дня усе змінилося.

Це була середина вересня. На честь річниці компанії було влаштовано черговий тімбілдінг. Й, хай би як Милослава не віддавала перевагу роботі, або відпочинку вдома, вона мала там бути.

Подібні заходи були рідкісними, проте обов’язковими. Й, мабуть, це було єдиним, що їй не подобалося у Морфеї.

У тому, що стосувалося роботи на вихідних, або перевиповнення планів, вона не бачила нічого поганого. Втім, у тому, що стосувалося, як то кажуть, “налагодження стосунків у колективі”, Милослава була навпрочуд погана. Усі ці вечірки, конкурси, спортивні змагання… Трясця їх матері. Начебто вони — не рекламна агенція, а якісь співробітники ДСНС.

Єдиний вид спорту, в якому вона скласти конкуренцію — це спортивне лежання на дивані, проте, звісно, його не існувало. Та й вочевидь нікого не хвилювало, скільки морального чи фізичного дискомфорту отримують співробітники Морфею під час подібних заходів.

Минулого разу їх відвезли за місто, на якийсь полігон для страйкболу, де вони майже чотири години бігали по коліно у багнюці, стріляючи в один одного пластиковими кульками. Повернувшись додому, Милослава нарахувала на собі з десяток синців у самих неочікуваних місцях.

До того були байдарки, кемпінг, мотузкове містечко, й навіть катання наввипередки на Харківській Швейцарії. Й жодна подія не обійшлася в неї без травмувань.

Після подібних заходів вона була така виснажена, що хотіла лише заховатися під ковдрою, й залишитися там назавжди. Втім, робота ніколи не чекала, доки Милослава відпочине, як і її замовники. Тож вона боялася навіть уявити, що для них спланували цього разу.

Відверто кажучи, Милослава ледве придушила в собі бажання вдати хвору, щоб бодай один трясцевий тімбілдінг минув без неї. Але, якщо Юлія Михайлівна й сприйме цю новину, як нормальна людина, то її чоловік… Ні, краще вона наб’є ще з два десятки синців, ніж стане знов вислуховувати, що жінки занадто слабкі, щоб зіставити конкуренцію чоловікам. Хоча, скоріш за все, вона однаково цього наслухається.

Її настрій був найжахливішим з усіх можливих. Настільки, що вона насилу доїла свій сніданок, й, начепивши на себе спортивний костюм, який придбала лише для тортур під назвою тімбілдінг, замість ділового костюму, пошкандибала у бік метро.

На жаль, шлях до нього був недовгим. Як Милослава не намагалася потягнути час, усе одно дісталася метро надто швидко. Та й там майже відразу заскочила у вагон.

Збір було оголошено на паркінгу. Там на них чекало декілька орендованих машин, що мали відвезти їх до пункту призначення. Й, як і до цього, про плани керівництва було відомо лише тімбілдерам та водіям. Милославі залишалося лише сподіватися, що цього разу розваги, обрані для них, будуть менш травмуючими, ніж минулого разу, й усі рази до цього.

— Ну нарешті! Я вже гадала, що ти не прийдеш! Ходімо скоріше! — Рина обійняла її, щойно вона увійшла на паркінг, а потім потягнула далі — туди, де співробітників сортували по машинах. Хтось, як Юлія Михайлівна та Ярослав, приїхали на власних. Інші ж, на кшталт нас, мали їхати на орендованих.

Декому, на відміну від Милослави, подобалися подібні заходи. Наприклад Рина була у захваті, й не могла дочекатися, коли усе почнеться, хай й теж гадки не мала що для них вигадали цього разу.

— Сподіваюся на нас знову чекає страйкбол! — промовила вона, потираючи долоні. В неї був доволі войовничий настрій, — Я б з радістю когось підстрелила пластиковими кульками!

Милослава ж, дивлячись на неї, хотіла потерти лише ті місця, котрі починали нити, щойно вона згадувала свій минулий досвід на полігоні.

Вона воліла б, щоб їх тімбілдінг бодай раз пройшов спокійно, без фізичних навантажень або травмувань. Втім, враховуючи попередні заходи, про це було годі й мріяти.