РОЗДІЛ 8

В ЯКОМУ АРТЕМ ПРОСИТЬ МИЛОСЛАВУ ПРО ДОПОМОГУ

Після вечері вона спала, мабуть, цілу вічність. Принаймні Милослава не пам’ятала, коли їй востаннє вдавалося так добре виспатися. Напевно ще у шкільні роки, до того, як у житті Артема з'явилася Леля, коли вони багато годин проводили разом, дивлячись сіткоми та відео зі стендапом в її або його кімнаті, й їй здавалося, що так буде завжди.

Милослава прокинулася приблизно о сьомій ранку, десь за півгодини до будильнику. На щастя, вона почувалася набагато краще, ніж вчора. Принаймні в неї більше не паморочилося в очах, й не здавалося, що її голова зараз розколеться навпіл.

В неї лишалося ще трохи часу до виходу, тож вона вирішила прийняти душ, й поснідати. Коли Милослава сіла за стіл на кухні, з її волосся на чистий одяг досі крапала вода, але їй було все одно. Доки мати пекла млинці, вона задумливо роздивлялася візерунки на світлій скатертині, й гадала, скільки та ще витримає, перш ніж почне розпитувати її про Ярослава.

Як виявилося, не довго.

— Ну то що в тебе з тим красунчиком? — спитала вона, не обертаючись, бо, здається, один з її млинців почав пригорати, — Тільки не кажи мені, що ви просто друзі.

Милослава зітхнула. Чогось такого вона від матері й очікувала.

— Ми не друзі, — тихо промовила вона, — Минулого тижня ми з ним навіть не були знайомі, та й зараз практично не знаємо одне одного.

Переклавши млинець на тарілку, вона обернулася до доньки. Її брови здивовано здійнялися.

— Хіба? Мені здалося, що ви близькі. Він так піклувався про тебе...

— Він дивак, — насуплено пробурмотіла Милослава, — В нього якась дивна звичка втручатися, навіть коли його про це не просять.

Він справді був дивним, але найгіршим було те, що він змушував її відчувати себе так само. Роздратування в ній якимось дивним чином співіснувало з вдячністю, а бажання триматися від нього якомога далі — з цікавістю, та бажанням з'ясувати навіщо він приділяє їй стільки уваги.

Якщо справа була у тому, що він дійсно вважав її донькою Юлії Михайлівни, то вже вчора запевнився у тому, що помилявся. А якщо вирішив скористатися нею, щоб уникнути зайвої уваги інших жінок... Що ж, тоді їй доведеться особисто пояснити йому, що не дозволить так до себе ставитися. Хай грає з якоюсь іншою дурепою, а вона, тим часом, отримає повне керівництво над проектом.

— А мені здалося, що він чудовий, — відказала мати, ніби й не чула того, що щойно сказала вона, — Ввічливий, вродливий, дбайливий... Насправді я завжди бажала тобі знайти саме такого хлопця. Та й ти йому до вподоби. Може придивишся до нього?

Милослава пирхнула, нанизуючи млинчик з куркою та грибами на виделку, й обмакуючи його у сметану. Одного його солодкуватого аромату вистачило, щоб її рот наповнився слиною.

— Він не в моєму смаку, — пробурмотіла вона, перш ніж відправити млинець до рота, — До того ж, зараз в мене багато роботи над проектом.

Її мати втомлено зітхнула, ніби кажучи: "Знову ти про свій проект..." — але промовчала. Вона розуміла, як це важливо для доньки, й не хотіла, щоб Милослава вважала, ніби її це не хвилює, або що вона засуджує її.

Мати дійсно пишалася нею, але іноді їй здавалося, що з цією роботою Милослава втрачає щось важливе. Відпочинок з друзями, вечірки, побачення, якісь концерти музикальних гуртів — усе це проходило повз неї. А життя — воно одне. Тож, вперше побачивши доньку з незнайомим хлопцем, хай й при таких обставинах, вона зраділа. Й дивлячись на доньку, поки та снідала, вона сподівалася на те, що колись у житті Милослави з'явиться той, хто для неї буде важливішим за роботу. Той, хто буде дбати про неї не гірше, ніж батьки, й зробить її щасливою.

Милослава ж в свою чергу гадала наскільки ускладниться її робота в компанії після того, що було вчора. А ще про купу роботи, що не встигла зробити через головний біль, й має закінчити сьогодні.

Перед тим, як вийти з квартири, вона подивилася у вікно. Небо, як і в середу, було затягнуто сірими хмарами, й вона вирішила про всяк випадок взяти з собою парасольку.

За останні дні на вулиці стало значно холодніше. Вітер забирався під одяг, змушуючи шкіру вкриватися сиротами, небо часто вкривали хмари, а на асфальті де-не-де лежало опале листя, нагадуючи усім, що до осіні залишилося небагато часу.

Так, вже зовсім скоро дерева змінять свій колір з зеленого на відтінки жовтого та червоного, а люди витягнуть зі своїх шаф теплий одяг, й вона знову зможе носити шарф, що Артем подарував їй на новий рік п'ять років тому.

Відверто кажучи, його колір вже трохи полиняв від часу та багатьох прань, але, скільки б мати не натякала їй на те, що його вже час змінити, але усе було дарма. Милослава й чути про це нічого не хотіла. Щоправда, вона ніколи не ділилася з матір'ю справжніми причинами. Хоча та, напевно, й сама здогадувалася, хай й нічого не казала.

Іноді її мати лаяла себе через це, бо не могла знайти відповідних слів або сміливості, щоб почати цю розмову, проте була впевнена у тому, що Милослава не бажає про це говорити, чи бодай слухати. Все одно жодні розмови не змінять її почуттів до Артема, як й того, що він незабаром одружиться на іншій.

Хоча були часи, коли їх батьки були впевнені у тому, що вони будуть разом, й жартували про те, що через декілька років разом будуть гуляти на їх весіллі. Тоді Милослава завжди ховала погляд, й якось дивно посміхалася, а зараз... Мати майже не бачить її усмішку.