РОЗДІЛ 7

В ЯКОМУ МИЛОСЛАВА ОПИНЯЄТЬСЯ В ДУЖЕ НЕЗРУЧНОМУ СТАНОВИЩІ

Взагалі-то Милослава дуже любила Рину, але іноді, в ситуаціях на кшталт сьогодні, коли вона так нахабно попросила Ярослава відвезти її додому, їй хотілося її вбити. Про що вона думала? Як їй взагалі таке в голову прийшло?

Пощастило, що в ту мить окрім них в кабінеті нікого не було! Бо, якби це почули скажені фанатки Ярослава, вони б самі відвезли її, тільки не додому, а кудись у ліс, й там би й залишили.

Вона кинула похмурий погляд на подругу, але Рина зробила вигляд, наче не помітила цього. Хоча, звісно, знала, що Милославі це не сподобається.

"Тобі пощастило, що мені зараз зле, — ніби казала Мила, — Але потім тобі доведеться мені дещо пояснити".

Ні, їхати додому разом з Ярославом вона все одно не збиралася. Хай там як, вчора було виключення, лише заради роботи. Цього більше ніколи не буде. Вона чудово дістанеться додому на метро. Принаймні так жіноча половина офісу не буде вбивати її поглядами в робочі години.

А головний біль — він минеться. Головне дістатися до ліжка.

Їй було так погано, що навіть її улюблена кава не принесла їй звичної насолоди. А от салат з теплою яловичиною, який вона неочікувано виявила у пакеті з кафетерію, навпаки, виявився дуже смачним, й її шлунок прийняв його з щирою подякою, як і сама Милослава, хоча й гадки не мала, чому подруга раптом вирішила пригостити її чимось з меню для хот-догоненависників.

Коли робочий день, нарешті, досяг свого кінця, Милослава була готова знову лишитися в офісі, аби тільки не мати потреби трястися у метро п'ятнадцять хвилин, й ще стільки ж — на шляху до нього та від нього. Одна тільки думка про це викликала в неї нудоту.

Важко зітхнувши, вона втомлено поклала голову на прохолодний стіл. Це ненадовго подарувало їй полегшення, проте недостатньо для того, щоб Милослава була здатна прийняти вертикальне положення без гримаси болю на її обличчі.

— Що, зовсім погано? — співчутливо спитала Рина, дивлячись на неї.

— Я з тобою не розмовляю, звідниця, — простогнала вона у відповідь, — Навіщо ти попросила його про допомогу? Ти ж знала, що я буду проти!

— Бо я тебе на собі не дотягну, ти ледве сидиш, а він, якщо ти пам'ятаєш, сам запропонував відвезти тебе. Я знаю, що ти не в захваті від цього, але, доки ти схожа на живого мерця, одна ти додому не дістанешся. Тож, будь ласка, відклади у бік свою впертість, й прийми допомогу.

Відкладати впертість у бік Милослава вміла, мабуть ще гірше, ніж відмовлятися від солодкого, тож лише похмуро подивилася на подругу, й почала збиратися.

Хай там що, вона поїде додому на метро, й крапка. Нічого з нею не станеться. Хіба що задрімає у вагоні, й пропустить свою зупинку.

Так вона думала, доки не підвелася з крісла, й, похитнувшись, не опустилася обратно.

Отакої...

Милослава насупилася. Звісно, їй було дуже погано, але ж не настільки, щоб вона не мала змоги втриматися на ногах! Чи настільки?..

Ой, лишенько...

Другої спроби Рина їй зробити не дозволила, притримавши за плечі.

— Краще сиди, — суворо промовила вона, — Чи хочеш гепнутися просто посеред кабінету?

Подруга якраз збиралася покликати Ярослава на допомогу, але він вже опинився поруч. На його обличчі було неабияке збентеження. Ярослав сів перед нею навпочіпки, зазираючи в очі.

— Гей, ти як? Перед очима паморочиться? Може тобі налити води?

Замість відповіді на усі три питання вона лише похитала головою.

— Не треба. Зі мною усе гаразд, мені треба лише трохи посид... Гей! Ти що таке робиш? Відпусти мене! На нас усі дивляться!

Ще б пак, бо Ярослав тримав її, наче якусь принцесу з діснеївських мультфільмів, а їй довелося обхопити руками його шию, щоб втриматися. Тож не звернути на це увагу головні пліткарки їх компанії просто не могли. Їх погляди були прикуті до них, наче на їх очах проходили зйомки якоїсь популярної мелодрами. А Милослава... Вона була готова згоріти від сорому, й залюбки зробила б це, якби могла. А ще вона була зла на подругу, й на Ярослава, за те, що це коїлося на очах у їх колег.

Але, як виявилося, це були квіточки в порівнянні з тим, що почалося невдовзі після цього.

Побачивши, як Ярослав дбає про Милославу, інші жінки, що були в кабінеті, теж почали вдавати з себе ледь не смертельно хворих: одні "втрачали свідомість", інші — хапалися хто за голову, хто за серце. Рина теж схопилася... За живіт, від сміху, а Мила ледве втрималася від жесту "рука-обличчя". Але Ярослав, здається, навіть не помітив їх спроб привернути його увагу. Він дивився лише на неї, й в його погляді було щось таке незвичне. Щось, чого Милослава ніколи не бачила раніше.

— Хай дивляться, — навмисно голосно промовила Рина, — Якщо вони настільки тупі, що гадають, ніби ти вдаєш з себе хвору. А ти припини ковзати, й дозволь Ярославу відвезти тебе додому. Принаймні так я буду впевнена, що ти не втратиш свідомість десь по дорозі. Можеш після лаяти мене, скільки тобі заманеться.

— Буду, можеш не сумніватися, — пошепки пробурмотіла вона, намагаючись дивитися куди завгодно, аби тільки не Ярославу в очі, але більше не намагалася сперечатися. Милослава розуміла, що, як не прикро, Рина мала рацію. Сама вона мала усі шанси не дістатися додому. Але знаходитися у такій позі, на руках у Ярослава, на очах у всіх... Трясця, якби вона знала, що до цього дійде, краще взяла б вихідний.