РОЗДІЛ 3

В ЯКОМУ ЖІНОЧА ПОЛОВИНА ОФІСУ ВТРАЧАЄ ГОЛОВУ ЧЕРЕЗ БІЦЕПСИ, ТРІЦЕПСИ ТА ІНШІ М’ЯЗИ
(окрім Милослави)

Наступного ранку Милослава без кінця позіхала, бо спочатку декілька годин допомагала батькам прибиратися та мити посуд після вечірки, а потім ще півночі вивчала надану інформацію про торгівельний центр, який вона мала рекламувати. Взагалі-то Милослава не збиралася лягати, але десь між п’ятою та сьомою сторінкою текстового документу задрімала просто на клавіатурі, від чого у ньому додалося чимало зайвих символів на кшталт “гншглшгл”, а її спина та шия нили, наче по ним проїхалася ковзанка.

— Ти взагалі спала цієї ночі? — пробурмотіла Марина, хитаючи головою. В її руках був стаканчик з карамельним латте, який вона поставила на стіл просто перед подругою.

— Так, трошки… — Милослава знову позіхнула, цього разу прикривши рота долонею, й потягнулася до кави. Перший ковток приємно обпік її горло, залишаючи після себе гірко-солодко-солоний присмак, — Дякую, Рина. Ти мене врятувала.

— Не дякуй, — вона виглядала незадоволеною, — Краще припини гризти свої молочні карамельки замість їжі, бо, присягаю, такими темпами одного дня ти сама на неї перетворишся. Не розумію як твій шлунок взагалі це витримує...

Звісно, Рина мала рацію. Іноді Милослава й сама не розуміла, як може так харчуватися. Проте те, що від молочних карамельок вона почувалася набагато краще, було доведено роками спостережень. Милослава нічого не могла з собою поробити.

Щойно вона намагалася відмовитися від цієї звички, як рівень її стресу підстрибував на десять позицій. Одного разу Милослава протрималася цілий тиждень, й це були без перебільшень найгірші сім діб у її житті. Мабуть для неї це було так само важко, як комусь іншому кинути смолити. ось на кшталт дивакуватої залежності.

— Будь ласка, скажи, що взяла на обід бодай щось, у чому немає цукру. Чи візьмеш щось у кафетерії.

Милослава поглянула на ланчбокс, який мати поклала їй у сумку, перш ніж вона вибігла з квартири у напрямку метро, й вирішила промовчати. Там, під напівпрозорою кришкою, ховався великий шматок святкового торту. Та після вчорашньої вечірки вона не могла навіть дивитися на нього, й квапливо заховала його.

— Мені треба підготувати чернетку плану для презентації, а потім я піду з тобою до кафетерію, — пообіцяла вона, щоб заспокоїти Рину, хоча й не була впевнена у тому, що зможе викроїти бодай хвилинку на це. Проект був надто важливим для компанії, та для неї.

Взагалі-то Милослава їла нормальну їжу, але зазвичай це було вдома. В офісі вона переважно перехоплювала якісь солодощі та каву, або гризла молочні карамельки. Мабуть це через рівень цукру вона почувалася увесь час такою втомленою.

Зробивши ще один ковток карамельного латте, Милослава створила новий текстовий документ, й приступила до роботи.

Працюючи над новим проектом, вона звикла не помічати нічого навколо. Робота настільки займала її думки, що навіть якби половина офісу прийшла у костюмах клоунів з фільму “Воно”, з червоними кульками, а інша одягла маски Майкла Маєрса, вона б цього не помітила. Проте Рина, яка, навпаки, звикла усе підмічати, не могла не помітити, що уся жіноча половина офісу почала поводитися в біса дивно.

Причепурилися усі. Ну гаразд, гаразд, може й не геть усі, але майже. Навіть Антоніна Василівна, якій було трошки за сорок вісім, надягла черевики з підборами, й блузу з таким глибоким декольте, що її шостий розмір погрожував вирватися назовні.

— Отакої… — прошепотіла Рина, дивлячись услід головному бухгалтеру, — Якщо це по душу Ярослава, я на його місці бігла б до самого Києва.

Її слова змусили Милославу відволіктися від екрану, й здивовано вигнути брову. Звісно, вона не бачила того, що бачила Рина. Тож гадки не мала чому подруга виглядала такою шокованою.

— Ти про що? — спитала Милослава, а потім прослідкувала за її поглядом й промовила: — Матері його ковінька… У Антоніни Василівни хіба сьогодні день народження?

— Угу, й не лише у неї… — пробурмотіла Рина, переводячи погляд з одного декольте на інше, — Як Ярослава побачили, так й побігли дату народження змінювати!

Милослава тряхнула головою так, що з її неохайного пучка вибилося ще декілька пасм. Вона геть заплуталася.

— Стривай, до чого тут взагалі Ярослав? — запитала вона. У відповідь Рина лише пирхнула.

— Ти що, дійсно не розумієш? — промовила вона, а потім похитала головою, й пошепки додала щось на кшталт: “Повірити не можу…”

Милослава насупилася.

Звісно, вона ще вчора помітила як на нього реагують жінки, проте вона й гадки не мала, що усе дійде до того, що на нього буде оголошено справжнє полювання, й навіть уявити не могла, що однією з полювальниць буде Антоніна Василівна. Ще й… У всеозброєнні.

Здуріти можна…

— Їх вже не врятувати… — промовила Рина, слідкуючи за тим, як одна з дівчат з відділу маркетингу повільно крокує до столу Ярослава на височенних підборах, й Антоніна Василівна в останню мить робить їй підніжку.

Звісно, дівчина впала, не очікуючи такого підступного кроку від головного бухгалтера, й розтягнулася на підлозі, а Антоніна Василівна переможно стряхнула фарбованим волоссям.