РОЗДІЛ 2

В ЯКОМУ МИЛОСЛАВА НАМАГАЄТЬСЯ НЕ ВМЕРТИ ВІД СОРОМУ

Милослава ненавиділа несподіванки. Особливо тоді, коли вони були недоречні.

А більш недоречної несподіванки, ніж вечірка-сюрприз, влаштована її матір'ю на честь того, що вона отримала найкращий-проект-року, коли його ледь не віддали іншому працівнику, через те, що в неї "недостатньо досвіду", з великим тортом, на якому рожевою глазур'ю було написано "найкращий керівник проекту", й уявити було складно. Ще недоречніше було б лише запросити усіх родичів, й її друзів, включно з Артемом та його нареченою. Й, звісна річ, вона це зробила.

Її мати завжди робила щось таке, що змушувало Милославу в кращому випадку почуватися ніяково. А в гіршому, як зараз, взагалі вмирати від сорому.

Щойно Милослава закинула до рота чергову молочну карамельку зі своєї кишені, зупинившись біля дверей у квартиру батьків, де вона досі мешкала, бо їй не вистачало грошей на власне житло, й дзвенькнула зв'язкою ключів з брелоком у вигляді молочної карамельки, яку вона колись купила у супермаркеті, як вітальню осяяло яскраве світло, й її зустрів цілий натовп людей.

Коли вони водночас голосно вигукнули: "Вітаємо!", — й її осипало різнокольорове конфеті, що прилипло до її одягу, й застрягло у її волоссі, як Милославі здалося, що її зараз знудить. Це було схоже на жахливий сон.

Вона наче закрижаніла. Їй довелося докласти чималих зусиль, щоб натягнути на обличчя бодай якусь подобу усмішки, й зробити вигляд, наче вона не хоче провалитися крізь підлогу.

Мати підбігла до неї з тортом у руках, вона не могла дочекатися, доки Милослава повідомить геть усім, що це нарешті сталося. Їй довірили керівництво найважливішим проектом, хоча вона працює у «Морфеї» лише півтори роки!

Звісно, вона й гадки не мала, що усе може пійти не по плану, а її проект в останню хвилину доручать комусь іншому. Тому, хто так нахабно посміхався Милославі, коли не провів у їх офісі навіть години.

— Ну ж бо! Проходь! Не стій на порозі! — пошепки промовила вона, підштовхуючи її у бік великої кімнати з накритим столом, — Зараз зробимо чай, або відкриємо щось міцніше!

А потім пробурмотіла:

— Ти знову затрималася на роботі! Сподіваюся вони розуміють, що тебе треба підвищити? Такі співробітники бажані у будь-яких компаніях! Їм слід розуміти, що в тебе ціла купа варіантів, куди подітися!

Це було не так. За час, що Милослава працювала у «Морфеї», їй усього раз запропонували посаду у компанії конкурентів. Проте її мати завжди була схильна дещо перебільшувати, коли справа стосувалася успіхів її дітей. Коли вона вперше сіла на горщик, за годину про це дізналися усі родичі та сусіди.

Тож, мабуть, не було нічого дивного у вечірці, яку вона влаштувала потай, щоб відзначити цю важливу подію.

Милослава не знала що відповісти, до того ж її мати безупинно теревенькала, розповідаючи про те, як складно було усіх зібрати, й сховати від неї святковий торт, не даючи їй вставити бодай слово.

Якби Милослава мала вибір, вона залюбки втекла б до власної кімнати, й не виходила з неї до наступного ранку. Чи, принаймні, доки усі запрошені люди не вирішать піти додому, включно з Артемом. Особливо Артем.

Артем був її найкращим другом ще з тих часів, коли вони носили підгузки. Ця дружба перейшла їм у спадок від їх матерів, а тим — від їх. Це була дружба багатьох поколінь їх родин. Міцна та справжня. Така, що не згасає з роками, а навпаки, міцнішає. Й усе було б гаразд, якби не таємниця, яку Милослава вже багато років ховала глибоко у серці.

Вона його кохала.

Це почалося багато років тому, тоді, коли вони навчалися в середніх класах освітньої школи, на уроці фізичної культури. Було тепло, й вчитель вивів їх на стадіон. Після вправ та двух кол бігу вона з дівчатами сиділа на траві, й дивилася на хлопців, що грали у футбол. Чи принаймні на одного хлопця.

Артем завжди здавався їй не схожим на інших хлопців. Добрий, чуйний, веселий. Він ніколи не ображав її. Ніколи не боявся назвати своїм другом лише тому, що вона дівчинка. Він захищав її, й вмів слухати. А ще був готовий дивитися з нею сіткоми та стендапи до нестами, й для своїх тринадцяти років Милославі цього було достатньо, щоб закохатися.

Звісно, ще він був привабливим. Дуже привабливим.

Світловолосий, вищий та міцніший за багатьох його однолітків, зі світлими кучерями, блакитними очами та чарівною усмішкою, він подобався багатьом дівчатам. Але ніхто не дивився на нього так, як Милослава. Принаймні вона вірила у це. А ще, що подобалося їй найбільше, ніхто серед інших дівчат та хлопців не проводив разом з ним стільки часу.

Тоді Милославі здавалося, що цього достатньо. Й вона навіть не думала про те, щоб розповісти найкращому другу про власні почуття.

Усе змінилося через декілька років, коли їм виповнилося по шістнадцять.

Наближався день усіх закоханих. Це були дні, коли повітря було наповнене ароматом квітів та шоколаду, а перед очами беззупинно мерехтіли червоно- рожеві валентинки. Саме тоді вона почула, як її однолітки обговорювали те, як та кому будуть зізнаватися у власних почуттях, та від кого мріють отримати валентинку. У їх школі навіть працювала таємна пошта валентинок, й Милослава вперше задумалася над тим, щоб потай кинути у велику рожеву коробку, прикрашену блискітками валентинку для Артема. Й наступного дня вона набралася рішучості, й зробила це.