РОЗДІЛ 1

В ЯКОМУ МИЛА ЛЕДЬ НЕ ВТРАЧАЄ ПРОЕКТ

Це була ненависть з першого погляду. Щира, нестримна та несподівана.

Відколи Ярослав опинився на порозі конференц-зали зі своєю сяючою самовпевненою усмішкою, що миттєво підкорила серця жіночої половини їх офісу, й Василь Романович, генеральний директор та співвласник компанії, оголосив його новим працівником, переведеним до них з Київського філіалу компанії, та другим кандидатом на керівництво найважливішим проектом цього року, Милослава зненавиділа його усім серцем. Зненавиділа усе в ньому: від блискучих шкіряних туфель, до глибоких сірих очей з зеленими прожилками, що так і манили до себе, наче оті гіпнотичні штуки у фокусників.

На мить вона забула як дихати. Їй здавалося, що вона падає у глибокий колодязь, що не має дну. А потім уся конференс-зала здригнулася від гучного удару по столу.

— Василь! Ти не можеш так вчинити! — десь на краю свідомості прошипіла Юлія Михайлівна, співвласниця компанії, та за сумісництвом його дружина, підводячись з-за столу.

Зазвичай вона була спокійною та стриманою жінкою, й ніколи не сперечалася з чоловіком на очах у підлеглих. Проте, схоже сьогодні навіть їй урвався терпець.

— Хіба ми це не обговорювали? — очі жінки перетворилися на вузькі щілини, вони майже палали вогнем, — Того тижня я казала, що цим проектом має займатися Мила, й ти погодився зі мною!

Так, сьогодні їй мали віддати найбільший й найприбутковіший проект цього року, й не за ясні очі. Милослава багато працювала заради цього, не зважаючи на хвороби, свята та вихідні. Вона працювала в новий рік, день усіх закоханих, восьме березня, й навіть в свій день народження. Вона бралася за найскладніші проекти, й її замовники завжди залишалися задоволеними.

Реклама була її пристрастю, її віддушиною. Ніщо у світі не мало значення, доки вона могла займатися улюбленою справою: ані час, ані втома, ані проблеми, що завжди залишалися по той бік офісу. Вони завжди чекали її там, наче бандити, що от-от можуть визернути з-за рогу, й встромити лезо тобі в печінку.

Саме так вона почувалася, вертаючись у своє реальне життя. Наче її вдарили під дих.

І саме так вона почувалася зараз.

— Юляша… — втомлено промовив чоловік, потираючи свого великого лоба, та дивлячись на жінку, — Зрозумій, це надто великий проект, щоб повісити його на плечі Милослави. Так, вона непогано справляється, але їй бракує досвіду. Вона ніколи не працювала над такими великими проектами. До того ж вона…

— Що? — люто вигукнула Юлія Михайлівна, — Ну давай, кажи це, Василю! Визнай, що не хочеш довіряти їй цей проект, бо вона жінка!

На мить чоловік наче застиг, червоніючи під її натиском. Він розумів, що, якою б не була відповідь, сьогодні йому доведеться спати на дивані, й не збирався поступатися.

— Це тут взагалі ні до чого, — роздратовано промовив він, кахикнувши під поглядами підлеглих, — Я вже казав це, й можу повторити це знову. Милослава не готова керувати цим проектом, а в Ярослава достатньо досвіду для цього. Він впорається із цим краще.

Милослава стислася. Кожне слово для неї було наче ляпас. Вона сиділа, заховавши руки під стіл, й там, де ніхто не бачив, стискала кулаки до болю, до білих кісточок. А той, хто вкрав у неї цей проект, розслаблено сидів навпроти неї, й не зводив з Милослави своїх сірих очей, ще більше дратуючи її.

Вона ледве втримувалася, щоб не зикрнути на нього з-під лоба. Йому що, тут медом намазано? Чого він взагалі сів навпроти неї? У конференс залі було достатньо місць. Він міг сісти будь де, й вони не мали б зустрічатися поглядами. Проте він зайняв саме це місце. Й за це Милослава ненавиділа його ще більше.

— Тоді хай обидва працюють над цим проектом! — не здавалася Юлія Михайлівна, — Якщо справа дійсно в тому, що Милі бракує досвіду, нехай Ярослав теж береться за цей проект, й вони обидва презентують свої варіанти замовнику! Вона найкраща у нашому відділі. Ти не можеш просто забрати в неї цей проект. Як співвласниця компанії, та її керівниця, я цього не дозволю.

Василь Романович не відмовився відразу, замислився, й напруга Милослави, здається, передалася усім в залі, окрім нахаби навпроти неї, поки вони чекали на відповідь. А потім він раптом погодився. Хоча це було зовсім на нього не схоже.

— Згоден! Так і зробимо!

Милослава не була впевнена, як їй варто ставитися до цієї новини. З одного боку, це було краще, ніж зовсім позбутися можливості керувати цим проектом, але гірше, ніж якби їй його довірили з самого початку.

На щастя їх зібрання закінчилося за декілька хвилин, проте Юлія Михайлівна попросила її затриматися, покликавши до свого кабінету. Мила відчула досаду. Вона почувалася б набагато краще, якщо б їй дозволили почати працювати просто зараз. Але доля не була до неї милостивою того дня.

Зачинивши за собою скляні напівпрозорі двері, вона зупинилася у кроці від столу жінки. Юлія Михайлівна втомлено опустилася у крісло й на хвилинку прикрила очі, намагаючись заспокоїтися, а потім промовила:

— Вибач, Мило. Знаю, я обіцяла тобі цей проект. Василь не мав так чинити. Він не попередив мене, що викликав когось з Київського філіалу заради цього. Якби я знала завчасно, то зупинила б його.

Милослава мовчала. Вона знала, що її слова нічого не змінять.