Розділ 26

Після того, що сталося за останні п'ятнадцять хвилин, ніхто більше не поспішав ні починати розмову, ні щось запитувати. Ілар лише ще раз перепросив у мене й сказав, що підготує посуд. Неріан мовчки разом із Деєю почав наливати напої. Вел, який зрештою все-таки відпустив мене, просто сів на своє ліжко й деякий час мовчки дивився у вікно. Я ж намагалася просто перевести подих після всього пережитого. Особливо після побаченого. Каса. Вела. І того погляду між ними.

Першим, як завжди, оклигав Дейн. Він уже почав активно вивчати кімнату хлопців, розглядаючи все навколо з таким виглядом, ніби вперше потрапив у музей.

— Знаєте, це навіть трохи засмучує, — промовив він у якийсь момент, окинувши кімнату критичним поглядом. — Ваша кімната виглядає такою охайною і чистою. Я починаю підозрювати, що десь у шафі у вас ховається покоївка. Бо в моїй кімнаті завжди відбувається якийсь хаос першокурсників.

На додачу до своїх слів він відкрив одну із шаф і заглянув усередину.

— Ого, багацько речей, — із зацікавленням промовив Дейн, перебираючи поглядом одяг. — Правда, якось з одного боку одяг наче більшого розміру. Зізнавайтеся, у кого такий дивний смак?

— Це моя шафа, — обернувшись до нього, пояснив Ілар. — Правда, у ній ще чийсь одяг, тому така різниця в розмірі.

— Що значить «ще чийсь одяг»? — одразу запитала я, переводячи погляд на Ілара.

— Та якось так, — Ілар знизав плечима. — У нас у кімнаті, скоріш за все, залишився одяг і деякі речі попереднього мешканця.

— Хіба таке можливо? — здивовано запитала я. — Мені здавалося, що кімнати перевіряють, коли хтось виселяється. Та й хіба можна забути цілу шафу речей?

— Та хто його знає, — Ілар знизав плечима. — Ми якось перший час навіть не звертали уваги на ті речі. Я думав, це щось із наших. А оце тільки нещодавно звернув увагу, що на четвертому ліжку досі лежать якісь речі. Та й у столі щось залишилося.

Я мимоволі перевела погляд на четверте ліжко. Воно справді виглядало так, ніби ним давно ніхто не користувався.

— Що ви так зациклилися на тих речах? — втрутився Неріан, спокійно продовжуючи наливати напої. — Можливо, там і справді нічого важливого. Потім віддамо все завідувачці.

Я нічого не відповіла. Звичайно, я не так давно жила в гуртожитку, але для мене це все одно було дивним. Як можна було не звернути уваги на те, що у твоїй кімнаті лежать чужі речі? Та й узага… Як так вийшло, що тут живуть лише троє, якщо кімната розрахована на чотирьох? Наче ж казали, що гуртожиток повністю заселений.

Щоправда, ця думка лише на мить затрималася в моїй голові. Я перевела погляд на задумливого Вела. Ми з ним досі так і не поговорили після його зізнання. А ще була ця ситуація з Касом. Інші навіть не знали, що він для мене не просто куратор. Гадаю, Вел теж дуже здивувався його появі тут. Та й сам Кас. Він просто взяв і пішов. Без жодних з'ясувань. Без сцени. Без спроб щось вирішити замість мене. І це водночас було дивно й приємно. Принаймні цього разу він залишив вибір мені.

— Так, ну давайте вже розбирайте напої, — Дея почала роздавати келихи. — Треба трохи зняти напругу. І додати нам хоробрості.

Коли вона підійшла до Ілара, то на секунду затримала біля нього келих, але нічого не сказала. Ілар мовчки його взяв.

Ми всі врешті сіли на підлогу, щоб бути приблизно на одному рівні. Та й це здалося набагато кращою ідеєю, ніж розміщуватися хто де по кімнаті після всього, що сьогодні відбулося. Спочатку всі мовчали. Здавалося, кожен думав про щось своє. Але ця тиша, на щастя, тривала недовго. Дейн, як завжди, першим не витримав і кинув якийсь безглуздий жарт. Дея засміялася. Неріан щось додав. І поступово розмова зав'язалася сама собою. Ми обговорювали заняття, викладачів, інших адептів. Згадували найабсурдніші моменти цього тижня, скаржилися на бойову підготовку й намагалися вгадати, скільки ще синців нам встигне подарувати пан Роктор.

— Ну так що, панове, — раптом промовив Дейн, потираючи руки. — З кого почнемо першими? Раптове зникнення Міри на день і те, що сталося на полігоні? Чи, можливо, перебої в магії Ілара після його загадкової втечі з їдальні?

Неріан від цього лише закотив очі, а Ілар одразу ковтнув напій і почав кашляти. Вел спокійно постукав його по спині.

— Дейне, не знала, що ти такий ласий до пліток, — із усмішкою промовила Дея й підморгнула йому.

От же змовники. Було чудово видно, що Дея поділяла Дейнів інтерес до всього, що сталося раніше й досі залишалося без пояснень.

— Та як ти могла таке подумати? — Дейн аж театрально схопився за серце. — Я просто щиро переживаю за своїх друзів.

Я від комічності ситуації лише розсміялася, а потім подивилася на Ілара, який уже наче перестав кашляти.

— Іларе, якщо не хочеш відповідати на питання, я можу бути першою, — спокійно промовила я, дивлячись на нього.

— Міро, якщо ти не хочеш, то не варто себе змушувати, — раптом втрутився Вел, не давши Ілару навіть відкрити рота. — Навіть через такого дурня, як Дейн.

— Ей! — обурився Дейн і зі сміхом запустив у Вела горіхом.

Вел легко ухилився.

— Дякую, але все добре, — я усміхнулася Велу. — Я деякий час думала про те, що мені варто дещо вам розповісти. Адже, гадаю, я вже можу назвати вас друзями.

— Навіть Неріана? — Дейн так комічно зобразив здивування, що ми всі розсміялися. Окрім Неріана.

— Я просто трохи мовчазний, — тут же зауважив він.

— Вибач, Неріане, але мовчазний у нас тут Ілар, — усміхнулася я. — Ти скоріше загадковий.

— Точно, — погодився Дейн. — Я не те слово підібрав. Загадковий — це точно. І я планую сьогодні це змінити.

— Бажаю успіху, — із заплющеними очима приречено промовив Неріан.

Ми знову вибухнули сміхом.

— У мене спочатку була ідея взяти з вас магічну клятву про те, що почуте тут залишиться лише між нами, — почала я, коли всі нарешті перестали сміятися. — Та, гадаю, по-перше, так не побудуєш довіри між нами, а по-друге, те, що я розповім, з часом і так стане відоме всім. З чого б почати?