Розділ 22

— Можливо, тоді вся справа в душі? — несподівано озвався Неріан. 

Від початку цього курсу він переважно мав такий вигляд, ніби йому нудно, тому його слова змусили кількох адептів здивовано повернутися до нього. 

— Що як якимось чином наші душі ще при народженні наділяються магією? Певним рівнем сили, який нам підвладний або ж визначений долею. А Творці просто дають цю іскру, а далі все залежить уже від нас самих і від того, як ми проживаємо своє життя.

— Це вже більше схоже не на офіційну інформацію, варту навчання, а на якусь витримку з легенд чи дитячих історій, — зауважив Вел, і це прозвучало навіть несподіваніше за слова Неріана.

Він узагалі виглядав так, ніби ця тема була йому неприємна. То стискав пальцями край столу, то робив надто уривчастий вдих, ніби намагався опанувати себе.

— Перепрошую, — після короткої паузи пані Віта перевела погляд на Вела й ледь усміхнулася. — Ви маєте рацію, адепте Етерне. Це вже не надто доказове припущення. Та й я не збиралася розкривати таємницю того, як саме ми отримуємо силу. Зрештою, дещо точно має залишатися поза межами наших знань. Як показує практика, не все, що ми можемо дізнатися, нам варто знати. Тож не хвилюйтеся.

Я переводила погляд із пані Віти на Вела й назад. Здавалося, ніби вони щойно поговорили про якусь таємницю, відому тільки їм двом. Причому без жодного слова вголос. Просто подивилися одне на одного, щось зрозуміли й мовчки дійшли згоди. Бо інакше як пояснити те, що Вел раптом розслабився, а пані Віта майже одразу перевела розмову в інше русло?

— Адепт Елсар, як на мене, висловив дуже влучну думку, — вона знову обвела клас поглядом. — Усе починається з душі. Вона формує ваш магічний резерв, а далі вже вивільняється сила.

— Але це не скасовує того факту, що всі ми народжуємося з різним резервом і різним рівнем сили, — заперечила Акта, спершися ліктем на стіл. — То що, виходить, чиясь душа краща за іншу? Як на мене, це повна дурня. Сила приходить до того, хто її заслуговує. Або до того, хто справді до неї прагне.

— А ці душі взагалі можна побачити? — раптом вигукнув хтось із задніх парт. — Бо я б не відмовився від додаткової сили.

Клас тихо засміявся, а пані Віта лише похитала головою.

— Ось бачите, — з легкою усмішкою промовила вона. — Варто було заговорити про душу, і одразу знайшовся охочий її перевірити.

Вона на мить замовкла, а тоді поклала крейду на стіл.

— Але хто сказав, що те, що ми отримуємо при народженні, — це саме те, що залишиться з нами назавжди? — її голос став спокійнішим, і в класі поступово стихли навіть останні перешіптування. — Великий резерв може зменшитися. Сильний маг може втратити частину своєї сили. Так само той, хто народився з невеликим резервом, здатен його збільшити. Можливо, саме тому я й не люблю говорити про магію як про щось наперед визначене. Бо якщо повірити, що все вирішується в момент народження, тоді який сенс у навчанні, помилках, виборі, боротьбі, у рішеннях, які ми приймаємо щодня?

Вона зупинилася біля першої парти.

— Я схильна вірити, що набагато більше залежить від нас, ніж нам хочется визнавати. Від кожного вибору, який ми робимо. Від того, ким вирішуємо стати сьогодні, ким були вчора і що залишили після себе ті, хто жив до нас. Можливо, вони теж колись зробили вибір, який змінив їхню силу. А можливо, змінив силу тих, хто прийшов після них.

Вона провела рукою по парті, ніби витирала уявний пил, і вже з легкою посмішкою додала: 

— І так, душу певною мірою можна побачити.

У класі одразу стало тихо. Пані Віта ще ширше усміхнулася, дивлячись на наші зацікавлені обличчя.

— Але це вже тема для іншого заняття. На сьогодні все. Заняття закінчено.

***

Заняття пані Віти вже друге наштовхували на різні думки, займатися якими я зараз не мала змоги, бо наразі була пара з бойової підготовки. На якій ти маєш бути повністю сконцентрованим, якщо хочеш вижити. Бо декан Роктор, здається, взяв за ціль зробити з нас справжню бойову одиницю, а не просто фізично натренованих адептів. 

Сьогодні ми практикувалися на мечах. І ні, нам не дозволено було використовувати якісь мішені або ж тренувальний інвентар. Ми самі були цим інвентарем. Він постійно ставив нас у пари, при цьому не бачачи різниці й поділу на стать чи расу. Ти мав битися, аби стати кращим. Поранення — то вже твої проблеми. За синці й подряпини навіть не смій зарікатися. 

І очікувано під кінець заняття я знову почувалася як лимон, який не те що вичавили, а розчавили й змусили зліпити до купи знову. Але хто мені винен, сама сюди хотіла. Веселе життя мені треба було подавати. Я починаю думати, що сама себе загнала у якусь пастку. 

Я вже йшла класти мечі на місце, коли біля мене раптово виникли два мої одногрупники. Демони. Несподівано трохи й водночас цікаво, що їм від мене потрібно. Бо на занятті я, як і до цього, ловила на собі деякі погляди й час від часу смішки від Акти та її свити. Але на неї я вже навіть не звертала уваги. 

— Ваша високосте, — заговорив один із них, і це звучало так, що я геть не була в його уявленні ніякою високостістю, — ми тут хотіли запитати, чи випадково у вас не зайнятий вечір? Ми хотіли поспілкуватися тісніше як одногрупники. Пізнати краще один одного. Тим паче, кажуть, ви віддаєте перевагу саме нашому виду. 

Я аж різко загальмувала й ледве не випустила меч із рук. 

— Віддаю перевагу? — я поглянула на того демона, що до цього говорив. — І цікаво, з чого такі висновки? 

— То хіба це не так? — трохи здивовано промовив інший. — Ми думали, з тим драконом у вас хіба що інтрижка, бо куди йому до демона. Тим паче, коли ви заручені. 

У цей момент мені почало здаватися, що земля повільно так почала хитатися. Як вони дізналися про мене й Каспіана? Це ж неможливо. Нас ніхто не бачив разом на території академії, та й за її межами теж. 

Чекайте-но, вони б так просто не говорили про це, якби знали про мої стосунки з Каспіаном. Жоден демон не ризикне так зневажливо говорити про те, що пов'язано з Повелителем, тим паче якісь адепти.