Розділ 21

— Зараз уже почнеться заняття, тож гадаю, іншого варіанту в нас дійсно немає, — промовив Неріан, порушивши тишу й роздуми присутніх.

— От і добре, що ми порозумілися, — із тією зухвалою усмішкою, від якої мене вже починало тіпати, промовив Дастіан. — І ще хотів уточнити: може, все-таки замінити цього дракона на когось більш відповідного за статусом?

Злість накотила так різко, що я вже збиралася встати й зробити цьому придурку бодай щось. Що саме — ще не знала, але головне було показати намір. Та мене випередив Вел. Він раптово викликав на долоні своє незгасаюче полум’я темного, майже чорного кольору й не менш лячним тоном промовив:

— Ще один такий випад у бік Дейна — і я особисто перевірю, чи горить еліта якось по-іншому, — не зводячи погляду з Дастіана, промовив він. — Ти сам до нас прийшов, ми тебе не кликали. І сьогодні аж якось занадто мене бісять демони.

— Ого, то ви тут, типу, друзі? — спокійно запитав Дастіан, ніби перед ним не палала магія. — Дивні смаки у вас.

Та договорити ні він, ні Вел не встигли, бо в аудиторію зайшла пані Віта.

— Адепте Етерне, демонстрація вмінь трохи не на цій парі, — промовила вона, щойно підійшла до свого столу й обвела аудиторію поглядом.

— Перепрошую, — промовив Вел і погасив полум’я.

Вона лише кивнула йому, а потім, сплеснувши долонями, промовила:

— Так, бачу, моє завдання ви виконали й розмістилися в аудиторії по групах. Несподівано, що ви не поділилися на рівні за кількістю групи. Але, з іншого боку, я й не давала вам такого завдання.

Вона ще раз обвела нас поглядом і раптом насупилася.

— Бачу в аудиторії два порожні стільці. Старости, хтось відсутній?

— У нашій групі немає адепта Колдрей, — промовив якийсь хлопець, імовірно, староста групи Ілара та Вела.

— Точно, пригадую щось таке. А ще хто?

В аудиторії запанувала тиша. Усі почали перезиратися, а старости інших груп — перевіряти щось у своїх списках.

— Здається, це просто зайвий стілець, — нарешті промовив хтось.

— Такого не може бути, — одразу заперечила пані Віта. — Стільців в аудиторії рівно стільки, скільки адептів. Їхня кількість не змінювалася з минулого заняття.

Це виглядало трохи дивно. Звідки така впевненість, що стільці ніхто не чіпав із минулого заняття? Сюди ж можуть приходити інші курси або групи. Та й узагалі, що заважало комусь просто взяти стілець чи, навпаки, принести зайвий?

— Пані Огівро, але все так, — промовив наш староста. — Більше відсутніх немає. У нашій групі так точно.

Інші старости теж погодилися, демонструючи свої списки адептів. Пані Віта деякий час мовчала й із серйозним виразом обличчя дивилася на нас. Я розуміла, що їй як викладачу не хотілося, аби хтось пропускав заняття, але така реакція мене трохи лякала.

— Дуже цікаво, — нарешті промовила вона. — Поки зробимо вигляд, що так воно і є. Вірогідно, я ще не всіх вас запам’ятала.

Вона на мить затримала погляд на порожньому стільці, а потім усміхнулася.

— Добре. Тоді давайте починати наше заняття.

Вона підійшла до дошки й за допомогою крейди вивела на ній одне слово: «Магія.»

— Пані Віто, у нас тут наче історія рас, а не практикування магії, — викрикнув хтось із демонів, викликавши сміх у частини аудиторії.

Вона повільно повернулася від дошки. І я ще раз підтвердила свої дивні відчуття стосовно неї. Вона ніби вся така добра й мила викладачка, як теплий чай у холодний день. Та водночас ти чомусь одразу розумієш, що жартувати з нею не варто. І на підтвердження цього демон несподівано похитнувся вперед, ніби хтось дав йому доброго підзатильника. Він не менше за інших виглядав здивованим.

— Я, звісно, маю почуття гумору, але воно не завжди доречне, адепте Цимлос, — спокійно промовила пані Віта. — Наступного разу поштовх буде відчутнішим.

А потім вона раптово змінила суворе обличчя на усмішку.

— І так, сьогодні поговоримо про магію. Але в розрізі кожної раси й загалом також. І почнемо з простого питання: звідки взагалі в усіх присутніх взялася магія?

— Перепрошую, пані Віто, — руку підняла одна з адепток. — Але ж перевертні не мають магії.

— Влучне зауваження, але давайте його залишимо на десерт, — відповіла вона, написавши на дошці слово «перевертні» й поставивши поруч знак питання.

— Тоді туди варто дописати й людей, — несподівано промовила Дея. — У нашому королівстві є немагічні люди.

— Чудово, — аж надто радісно промовила пані Віта й додала поруч слово «люди». — Мені подобається, як ви легко почали задавати тон заняттю. Тож давайте по порядку. Звідки взагалі взялася магія?

— Творці наділили нас нею, — відповів хтось із аудиторії.

— Мабуть, у них багато роботи, — з усмішкою промовила пані Віта. — Отак кожного наділяти магією. А на перевертнях вони, виходить, просто відпочивають?

В аудиторії запанувала тиша. І здивованими більше за всіх, здається, виглядали саме перевертні. Можливо, вони ніколи не думали про це під таким кутом.

— Перепрошую, хотіла теж пожартувати, — продовжила вона, помітивши настрій присутніх. — Може, є якась більша конкретика?

— Вони наділили кожну расу при створенні певною магією або ж не наділили, як, наприклад, перевертнів, — промовив наш староста. — А далі магія почала успадковуватися й передаватися.

— Раціональне зерно в цьому є, — погодилася пані Віта. — Адже дійсно деяким расам притаманні більші схильності до того чи іншого виду магії.

Вона зробила невелику паузу, дивлячись на написане на дошці.

— Але якщо це так, то чому в сім’ях трапляється, що дитина має іншу магію, ніж батьки? Або ж узагалі не має магії, як, наприклад, люди?

У кімнаті знову стало тихо.

— Наскільки мені відомо, ще років п’ятдесят тому в людей народжувалося більше немагічних дітей, ніж дітей із магією. Тільки останні двадцять п’ять років ситуація почала покращуватися.

Вона говорила це так, ніби насолоджувалася реакцією адептів на кожне нове запитання.

— Ну й, раз уже я вас усіх так спантеличила, давайте йти до кінця. А як тоді визначається рівень магії? За яким принципом Творці вирішують, кому дати багато сили, а кому мало, якщо припустити, що це вони нас дійсно нею наділили?