Розділ 20

Я вже підходила до своєї кімнати й мріяла лише про гарячий душ та відпочинок, але, щойно відчинила двері, одразу наткнулася на буревій на ім’я Дея.

— Ти уявляєш, у них тут немає жодної книжки про істинні пари, — відразу заявила вона, щойно мене побачила. — Я вже не кажу про істинні пари перевертнів. Так у них і про драконів нічого немає! І головне — цей бібліотекар подивився на мене так, ніби я запитала не про істинні пари, а про те, як непомітно закопати тіло на задньому подвір'ї.

— Ну, бо в нас, мабуть, навіть немовлята про це знають, — зауважила Офелія, яка сиділа в кімнаті й, здається, вислухала цю тираду ще до мого приходу. — Це ж майже легенда.

— Можливо, тобі для початку варто поговорити з іншою стороною цієї ситуації, — обережно запропонувала я, проходячи до свого ліжка. — Що, як ми просто надумали собі зайвого?

— Ти дійсно в це віриш, Міро? — запитала Дея, сідаючи навпроти мене на інше ліжко. — Бо мені навіть після того, що сталося, Мартін сказав: може, поки поставимо на паузу наш стрімкий роман, доки не з’ясуються обставини.

— Обставини? — перепитала я, знімаючи форму.

— Обставини! — обурено повторила Дея, схопившись із ліжка. — Мене, можна сказати, кинули на другий день стосунків!

— Але ти не виглядаєш аж настільки засмученою, — із легкою усмішкою зауважила Офелія.

Дея грізно на неї поглянула, але заперечувати не стала.

— Дею, сьогодні був неймовірно довгий день, — втомлено промовила я, дістаючи з шафи речі для душу. — І я дійсно тебе розумію. Це дуже спантеличує, коли ти раптом дізнаєшся, що можеш бути комусь істинною парою. Особливо нам, магам, це важко збагнути на початку. Але давай ти робитимеш якісь висновки вже після того, як поговориш з ним. Добре?

— А як ти прийняла цей факт? — несподівано запитала Дея, знову сідаючи на ліжко. — У тебе ж взагалі трохи інша ситуація.

Вона перевела погляд на Офелію.

— Я так розумію, це вже не для моїх вух, — тактовно припустила Офелія, підводячись із місця.

— Усе добре, Офеліє, — одразу зупинила її я. — Можеш залишитися. Просто, будь ласка, без імен. Сподіваюся, ти зрозумієш.

Офелія лише кивнула й повернулася на своє місце.

— Моя ситуація була трохи іншою, ти ж знаєш, Дею, — пояснила я. — Я дізналася про це, коли мені було десять. І це було, м’яко кажучи, несподівано. Особливо коли той, кого я роками називала дядечком, виявився геть зовсім не дядечком.

Я усміхнулася, згадуючи той період свого дитинства.

— Ого, у вас тут історія, — здивовано промовила Офелія, округливши очі.

— І я не прийняла сам факт того, що я чиясь істинна пара, — продовжила я, трохи подумавши. — Я прийняла саме його. Просто з часом спробувала поглянути на нього як на чоловіка. І так, це було непросто. Для драконів, демонів та перевертнів існує якийсь магічний потяг і зв’язок до своєї пари, а в нас такого немає. Але ж кохання ніхто не скасовував. І, можливо, доля не просто так пов’язує двох людей.

— Це звучит так, ніби все дуже просто, — зітхнула Дея, похитавши головою. — Але ж це Ілар. Я ніколи не думала про нього в такому ключі. І все це сталося так швидко.

— І це каже людина, яка почала зустрічатися з демоном наступного дня після знайомства, — нагадала я, забираючи з полиці рушник і косметичні засоби.

— Але Мартін був таким переконливим, — засміялася Дея. — Та й ми наче домовлялися, що в академії нам потрібні пригоди.

— Хто знає, може, Ілар теж може бути не менш переконливим, — піддражнила я її, за що одразу отримала подушкою в обличчя.

— Дівчата, ви тут лише тиждень, а у вас уже така драма, — несподівано промовила Офелія, посміхаючись. — І знаєте, я така рада, що ви мої сусідки. Хоча це вже мій останній рік тут.

— Ти нам теж подобаєшся, — підморгнула їй Дея.

— До речі, а в драконів як із істинністю? — поцікавилася вона. — Бо я знаю лише про дотик. І то від Міри.

— Точно, — трохи зам'ялася Офелія, переводячи погляд на мене. — Його величність і її величність — істинні пари.

— Нічого страшного, можеш говорити, — одразу заспокоїла її я. — Я знаю, що все королівство досі намагається з’ясувати, як саме батьки поставили одне одному таке незвичне татуювання.

— До речі, цікаво, що в драконів це проявляється саме так, — задумливо промовила Дея. — А як воно в інших?

— Ну, у демонів точно ніяких міток немає, — впевнено відповіла я, а потім прикусила язика, поглянувши на Офелію.

— Оу, то виходить… королівство демонів? — здивовано запитала вона.

— Так, — легенько кивнула я. — Але поки на цьому все. Домовилися?

— Міро, я планую стати секретаркою твого батька, — хмикнула Офелія. — Звісно, я вмію зберігати секрети. Тим паче королівські.

— Давайте знову до нашої теми, — втрутилася Дея. — То що там із драконами?

— Усе так, як ти й знаєш, Дею, — почала Офелія. — Ми здатні впізнати свою пару через дотик. Зазвичай вважається, що це дотик руки, бо переважно саме руками ми торкаємося інших. Але насправді це може бути дотик будь-якої частини тіла. Головне — контакт шкіри до шкіри. І в результаті це місце позначається татуюванням. Але, як я вже сказала, найчастіше це руки, тому й браслети-татуювання. Ну й після того, як дракон відчуває свою пару, він уже не може її покинути.  А ще кажуть, що дракон, який знаходить свою пару, стає сильнішим, — додала Офелія. — Та якщо чесно, останнім часом це стало великою рідкістю. Саме тому всі були такі схвильовані, коли король повідомив про свою пару. Такого не було вже досить давно.

— А не можна просто ходити й торкатися всіх підряд? — несподівано запитала Дея. — Або влаштовувати такі собі дні обмацувань?

Ми з Офелією переглянулися й голосно розсміялися. Дея теж приєдналася до нас, здається, зрозумівши, наскільки шалену ідею щойно запропонувала.

— Здається, ти заразилася цим від Стоу, — зауважила Офелія, коли ми нарешті перестали сміятися.

— Це той самий Стоу, який сидить сам у їдальні? — запитала я, одразу згадавши того нахабу.