Розділ 19

Яке місце запропонував Дейн для розмови? Ну звісно ж, те саме кладовище. Мені от цікаво, з якого моменту адепти цієї академії вирішили, що саме кладовище — ідеальне місце для всього. Розмов, вечірок, бійок і, можливо, навіть побачень. Здається, усе рано чи пізно відбувалося саме тут. Може, десь навіть існує графік відвідування кладовища. Бо як інакше пояснити, що тут якимось дивним чином завжди безлюдно, хоча всі сюди ходять? 

Та, можливо, дракони просто думали про те, що навряд чи тут хтось встане й завадить їм спокійно поговорити. І так воно й було. Для всіх, крім мене. Я ж така, що можу й випадково когось підняти. Хоча, якщо чесно, силу свою я контролюю добре.

— Дуже миле місце, — саркастично промовила я, сідаючи на траву під деревом. 

— Ти ж пам’ятаєш, що ти некромантка? — нагадав Дейн, а потім різко схопився за серце. — Чи почекай… ти насправді боїшся мертвих, а не піднімаєш їх? 

— Дуже смішно, дурню, — відповіла я й легенько штовхнула його в плече. — Я востаннє когось піднімала, мабуть, років у десять. 

— Розумію. Втратила навички, — показово засмучено промовив він, скрививши губи. 

— Ні, ну я зараз тебе трісну, — пригрозила я, замахнувшись на нього й усміхнувшись. — Ти дивись, бо як покажу свої навички. А мені тут є де розгулятися. Дякуючи тобі.

 — Добре, мовчу, мовчу, — одразу погодився Дейн, піднявши руки на знак примирення.

Погода стояла чудова. Уже починалися сутінки, і навколо поволі темніло. Небо забарвлювалося в багряно-жовті кольори. Легенький вітерець уже не був таким теплим, як улітку, але ще й не став достатньо прохолодним для осені. Усе разом відчувалося напрочуд комфортно. Ми деякий час мовчали, просто сидячи під деревом.

— Ну давай, починай уже, — першим порушив тишу Дейн, повернувшись до мене. 

— Що саме? — не одразу зрозуміла я, насупившись. 

— Ну, свій допит, звісно ж, — посміхнувся він і легенько торкнувся пальцем мого носа.

 — Чому це допит? Може, я просто хочу краще пізнати друга, — насуплено заперечила я, відсунувши його руку. 

— І вперше за довгий час я це дозволяю, — уже надто спокійно й серйозно відповів Дейн, відводячи погляд.

Від його тону й виразу обличчя я навіть трохи розгубилася. За цей тиждень, що ми були знайомі, я бачила його лише веселим і балакучим. А таким — уперше. І це збило мене з пантелику. Але водночас трохи привело до тями. Можливо, його постійні жарти були не просто рисою характеру. Можливо, це був його спосіб виживати в цій академії.

— У тебе був якийсь конфлікт в академії минулого року? Саме тому ти залишився на другий рік? — прямо запитала я, аби не затягувати незручну паузу. 

— Ого, — щиро здивувався Дейн, повернувшись до мене. — Я думав, ти про мого батька запитаєш, а ти одразу перейшла до драми. 

— Ну, про нього я теж хотіла запитати, але пізніше. Коли буде більш підхожий момент, — пояснила я, трохи стишивши голос. 

— Ти просто неймовірна, Міро, — посміхнувся Дейн, похитавши головою. — Якщо бути точнішим, то це було два роки тому. Саме тоді я вперше вступив до цієї академії.

Здається, я занадто сильно здивувалася, бо, поглянувши на мене, Дейн ще раз усміхнувся й продовжив: 

— Незважаючи на мої сімейні обставини, я мав все таки вступити до академії, — спокійно пояснив він, дивлячись перед собою. — Особливо після того, як пробудив свого дракона. Хоча навіть це сталося зовсім не так, як планувалося.

— А далі все пішло не за планом? — тихо запитала я, уважно слухаючи його. 

— Моє життя тут виявилося зовсім не таким, як я очікував, — відповів Дейн, знизавши плечима. — Такого, як я, тут не хотіли нормально сприймати. Якщо коротко, я на собі відчув усі переваги цькування. 

— Але чому? — не стрималася я, насупившись. 

— Я, звісно, намагався давати відсіч, — продовжив він, не звертаючи уваги на моє запитання. — Але й мої сили не безкінечні. Тому зрештою я просто кинув академію й утік додому. 

— Що означає «такого, як ти»? — запитала я, дивлячись на нього. — Я взагалі не бачу жодної причини для цькувань. 

— Ще раз переконуюся, що ти, Міро, геть не цікавишся життям свого королівства, — з легкою усмішкою промовив Дейн. — А ти ж, між іншим, аж ціла принцеса. 

— А це тут до чого? — обурилася я. — І я не життям не цікавилася, а саме політикою. Самим королівством я цілком цікавлюся! 

— Мій батько входив до особистої охорони колишнього короля й був правою рукою генерала, — уже без усмішки відповів Дейн. — Найвправніший мечник королівства. Саме про це говорив декан. 

— Але до чого це тут? — перепитала я, відчуваючи, що все ще чогось не розумію. 

— Бо щойно прийшла нова влада, усі несподівано забули, як ще вчора схиляли голови перед попереднім королем, — пояснив Дейн, дивлячись кудись убік. — А в родин наближеного кола такого вибору не було.

Він на мить замовк. 

— Твій батько, звісно, не влаштовував кривавої бійні. Він покарав лише тих, хто мав пряме відношення до скинутого короля та його дій, — продовжив Дейн, уже тихіше. — Але цього вистачило. Ніхто в королівстві більше не хотів мати з нами справу. 

— Розумію, — тихо промовила я, нарешті починаючи складати у голові цю ситуацію.

 — Мій батько був чесною людиною, як би це зараз не звучало, — продовжив Дейн. — За часів попереднього короля він усе, що мав, вкладав у бюджет роду. А родичі дуже швидко забули про нього, щойно прийшов новий король. Як і про мене з матір’ю.

Він на кілька секунд замовк.

 — Я народився й так і не побачив батька. Як і він мене, — сказав Дейн, опустивши погляд. — Сім’я виділила матері кошти на невеликий будинок і утримання. Але цього вистачило ненадовго. І в результаті родина колись відомого мечника стала звичайними напів жебраками.

Дейн усміхнувся, але цього разу в його усмішці майже не було веселощів.

 — Тож не важко уявити, чому я став цапом-відбувайлом.

Я просто намагалася перетравити почуте. Чому завжди діє цей дурний принцип, що діти відповідають за своїх батьків? Так, можливо, батько Дейна був не найкращим чоловіком. Можливо, він просто служив королю, якому склав присягу. Можливо, це просто таке життя. Але чому потім за нього мають відповідати діти?