Розділ 18

— Я піду перевірю, як там Ілар, — із-за столу підвівся Вел і попрямував у напрямку дверей, за якими щойно зник Ілар.

Ми все ще сиділи за столом і, здається, намагалися до кінця осягнути побачене. Адже те, що щойно відбулося, було просто…

— Неймовірно, — промовила Дея, ніби продовжуючи мої думки. — Ілар частково трансформувався. Але це ж неможливо, він володіє магією. А перевертнів із магією не буває. Як, наприклад, Міра.

— Все вірно, — я на автоматі погодилася з нею. — Я, як і Ілар, напівкровка. Мій біологічний батько — перевертень, але я магічка, як і мама.

— Я від самого початку знала, що він цікавий екземпляр, — продовжила Дея. — Звичайно, він трохи сором'язливий і не такий міцний, як інші перевертні. Та ще й обрав собі цей солодкий парфум. Але цей потенціал…

— Який ще парфум? — відразу запитав Неріан і занадто уважно подивився на Дею.

— Ну, не знаю який точно, — трохи посміхнулася Дея. — Але пахне точнісінько як ваніль. Ти що, не знаєш, як ваніль пахне?

— О, Творці… — я прикрила рот руками й подивилася на Дею. — Ти це зараз серйозно?

— Та що таке? Я ж не кажу нічого образливого, — безтурботно продовжила Дея, не розуміючи моєї реакції. — Просто незвично, що хлопець так солодко пахне.

— Радея Етерн, — Вел виник біля столу так раптово, що я ледве не підскочила. — Чому ти не казала про це раніше?

— Та що з вами таке? — Дея перевела погляд із брата на всіх присутніх.

— Перевертні не пахнуть, — промовив Вел і повільно сів на своє місце. — Принаймні для всіх, крім батьків та істинної пари.

— Цей запах відчуваєш тільки ти, Деє, — я повернулася до неї й чомусь машинально накрила її руку своєю, ніби намагаючись підтримати.

— То це що виходить? — на обличчі Деї відобразилося здивування. — Я та Ілар? Та ні, звідки ти це взагалі взяв, Вел?

— Читав свого часу багато про істинні пари, — скосивши на мене швидкий погляд, промовив він.

— Але ж у магів істинності не існує, — майже прошепотіла Дея.

— І тим не менше це не означає, що в інших її не існує, — занадто спокійно для такої ситуації промовив хлопець Деї.

— І що мені тепер робити? — запитала Дея, навіть більше в самої себе, ніж у нас. — Я до цього не була готова.

— Істинність — ще те паскудство, — тихо промовив Вел. — Іноді вона вирішує все за тебе. Навіть те, з ким тобі судилося бути… і з ким уже ніколи не судилося.

— Але ж це не обов'язково погано, — тихо заперечила я, мимохідь поглянувши на Вела. — Іноді почуття приходять не одразу. Головне — дати їм шанс.

Вел кілька секунд задумливо дивився на мене, і в його погляді промайнуло щось дивне, майже болісне. Та вже за мить він відвів очі, ніби вирішив не дозволяти собі затримуватися на цій думці.

— Вел, а ти взагалі Ілара знайшов? — несподівано запитав Дейн. — Ти так швидко повернувся, що я вже подумав: ти просто вийшов трохи подумати про життя.

***

Як виявилося, Ілара забрав його куратор. Куди саме — ніхто Велові не повідомив. До переживань за Ілара додалося ще й легке здивування: як їхній куратор так швидко відреагував і опинився поруч з Іларом? Хоча, з іншого боку, якщо Ілар і справді пробудив вовчу трансформацію, то перше перетворення має бути під наглядом. Батько казав, що вперше мало хто здатен повністю себе контролювати й усвідомлювати, що з ним відбувається.

Наступною парою у нас була медитація. Тут ми вже зустрічалися лише факультетом, а не цілим курсом. Ніби медитація якимось магічним чином мала кардинально відрізнятися залежно від факультету. Та зрештою не мені складати навчальний план.

Усю дорогу до аудиторії ми мовчали. Дейн тільки час від часу косився то на Дею, то на її хлопця. І я просто бачила, як йому кортить щось запитати, але він стримувався. Навіть не знаю, чи то з поваги, чи зі страху. Я ж теж йшла й прокручувала в голові події, що трапилися в їдальні. А я ще думала, що то я влипла з тим перснем, який побачив Дейн. Анітрохи. Тут у декого, можливо, найближчим часом трапиться значно більша драма.

Аудиторія для медитації виглядала як оранжерея. Точнісінько така сама, як у палаці, тільки без квітів і столика для чаювання. Натомість всюди на підлозі були розкладені невеличкі килимки для кожного адепта. Скляна стеля була трохи ніби затонована, через що сонячні промені, які проникали всередину, не були надто яскравими. Від цього кімната залишалася дуже світлою й водночас комфортною.

П'ять вільних килимів в один ряд знайти не вдалося, тому ми розділилися по аудиторії. Я обрала місце ближче до середини й присіла на килим, очікуючи на викладача.

Так, несподіваним було те, що медитацію викладав чоловік. Чому несподіваним? Ну не знаю. Я не дуже уявляла, як кремезний чоловік-дракон допомагатиме нам розслабитися й увійти в транс. Якось у моєму розумінні це була більш жіноча задача. Але, як казала мама, не варто приписувати професію до статі. Тож я намагалася більше не робити жодних упереджень щодо викладачів.

До аудиторії повільно й безшумно зайшов викладач. Він так легко рухався, що я навіть трохи заздрила. Думаю, його тіло точно не боліло після пари з бойового мистецтва. Сам він був дуже високим та худим, але мав вигляд зовсім не кволий — скоріше навіть дуже атлетичний. Волосся насиченого рудого кольору, ніби з червоним відливом, і несподівано зелені очі, які резко контрастували з ним. На обличчі виднівся шрам, але за такою щирою посмішкою він майже губився. Та більше мене здивував його одяг. Це був ніби звичний офіційний одяг викладачів, але він здавався таким легким і повітряним. Коли я придивилася, то зрозуміла, що тканина була зовсім інша — не така цупка й міцна. Щось схоже на льон. І для курсу медитації це виглядало цілком гармонійно.

— Вітаю, адепти, — промовив він, коли підійшов до свого килимка. — Я ваш викладач із медитації, пан Альберто Зерто. І відразу, задля уникнення безглуздих, як на мене, запитань поясню: так, це такий самий обов'язковий предмет, як і всі інші. Халтурити не вийде. І ні — медитація це не дурня про посидіти із заплющеними очима.