Розділ 17

Ми здивовано переглянулися з Дейном. Наша зброя, звичайно, була не настільки несумісною, як у Деї з Неріаном. Але все ж кинджали й сокира — далеко не найкраще поєднання.

Я була змушена йти в ближній бій, а він, якщо не виб'є кинджал у мене з руки, то просто не дасть ним нормально заблокувати удар. Навіть якщо я використаю одразу два.

— Я, здається, з попередньою парою дав чітко зрозуміти, що не люблю повторювати двічі й тим паче чекати. — Грізний тон декана змусив нас із Дейном стрепенутися й одразу попрямувати на арену.

Ми стали один навпроти одного, приготувавшись до чогось, що дуже нагадувало початок поганої ідеї. Бо я поки бачила лише один можливий варіант виходу з цього поєдинку.

— Почали! — крикнув пан Роктор.

Але жоден із нас не поспішав діяти. Я тримала в руці кинджал і думала, чи варто мені його кидати в Дейна. Бо це й була моя ідея. Якщо поцілити в руку й зуміти вибити із неї сокиру, то, ймовірно, поєдинок буде завершено. Але мені зовсім не хотілося завдавати йому поранень. Навіть якщо Дея потім його зцілить.

Я машинально почала прокручувати кинджал у руці, прикидаючи можливу траєкторію, коли Дейн раптом, здається, сам не до кінця зрозумівши, що робить, кинув сокиру просто в мій бік. І знаєте що? Як на такого худорлявого хлопця, він дуже легко її докинув аж до мене. Я ледве встигла відхилитися.

— Якого біса, Дейне?! — ошелешено вигукнула я, дивлячись на нього. — Ти кинув у мене сокирою! Без попередження. 

— Ну а що я мав робити? — На його губах з'явилася ледь помітна посмішка. — Ти збиралася в мене кинути кинджалом.

Ви подивіться на нього. Його це ще й забавляє.

— Ах так значить. Ось зараз візьму й кину в тебе цим кинджалом. — Я сама не знала чому, але теж усміхнулася.

— Що за балаган ви тут влаштували?! — гримнув декан, і ми одразу замовкли.

Він кілька секунд дивився на нас, після чого сухо промовив:

— Бій можна вважати завершеним. Один із супротивників лишився без зброї. І щось мені підскакує, що бігти за нею адепт Корквус не буде. При всій повазі до вас, адептко Рейзорн, це академія, а не світська зустріч із другом. Ви мали кинути в нього кинджалом одразу. Очевидно, ви розуміли, що ближній бій — не ваш варіант. Та і у вас в руках не один кинджал. 

Після цього його погляд перемістився на Дейна.

— А ти знову обрав цю кляту сокиру. Твій батько був одним із найвправніших майстрів меча у королівстві, а ти орудуєш зброєю так, ніби все життя був лісорубом.

Я перевела погляд на Дейна. Моє здивування від почутого про його батька навіть на мить затьмарило образу від слів і цього дивного натяку декана. І, мабуть, уперше з моменту нашого знайомства я побачила на обличчі Дейна щось схоже на справжню злість. Він кілька секунд мовчав, дивлячись на декана, а потім промовив:

— Та от тільки він помер, не встигнувши навчити мене своїх умінь. Незручно вийшло, не знаходите? 

На мить його обличчя стало зовсім серйозним. Але вже наступної секунди Дейн повернувся до своєї звичної манери й ледь усміхнувся.

— Хоча погодьтеся, полетіла та сокира ефектно. - промовив він і підморгнув мені. 

***

Після, здається, безкінечного заняття з бойової підготовки ми вчотирьох прямували до їдальні. І маю сказати, настрій у всіх був різний. У декого навіть протилежно різний, я б сказала.

Несподівано для мене Неріан йшов із таким виразом обличчя, ніби саме щойно переміг у війні або ж зробив якесь надзвичайно важливе відкриття. Дея, навпаки, була незвично задумливою і, вірогідно, щось обдумувала. Дейн виглядав надто бадьорим, хоча при цьому був на диво мовчазним. А це вже саме по собі говорило про те, що щось не так. А от я… Я не бачила свого виразу обличчя, але ладна була закластися, що на ньому читалося повне виснаження. Знову. А це лише третій день занять.

Ми всі наївно думали, що після поєдинків матимемо хоча б якийсь перепочинок, але де там. Ми пройшли ще три кола поєдинків, щоправда, цього разу вже з більш сумісними, як на мене, супротивниками. А під кінець почали практикувати володіння мечем. Який, до речі, геть зовсім не легкий у порівнянні з кинджалами. 

Сподіваюсь, після цього заняття я хоча б зможу донести ложку до рота. Бо якщо ні, доведеться просити Дею годувати мене. І щось мені підказує, що вона ще й погодиться.

Єдине, що мене потішило, коли ми зайшли до їдальні, — це те, що Вел та Ілар уже зайняли нам стіл. Тож, отримавши свою їжу, ми трохи більш сповнені ентузіазмом попрямували до хлопців.

— За вашими виразами обличчя я не можу зрозуміти, заняття пройшло добре чи ні, — промовив Вел, коли ми сідали за стіл, окинувши нас усіх поглядом. — Хоча, якщо дивитися на Міру, то тут, здається, все без змін.

— Ну, я б не сказав, що аж зовсім без змін, — загадково посміхнувся Дейн, нарешті порушивши своє підозріле мовчання. — Судячи з того перстня, який я помітив перед заняттям, на вихідних усе-таки сталося дещо варте уваги. І, що особливо образливо, без мене.

Я завмерла з ложкою в руці. От трясця.

— Якого персня? — промовив Вел, переводячи погляд із мого обличчя на мою руку.

— Ну знаєш, гарного такого. Дуже схожого на заручальний, — відповів Дейн так, ніби це питання ставили йому, а не мені. — І вона не розповіла нам.

— Дейне, — я лише зітхнула. — Не починай, я тебе прошу.

— А що я? Може, я хочу на весіллі побувати, торта поїсти, — не звертаючи уваги на мою реакцію, продовжував він.

— Отже, тепер офіційно? — промовив Вел, не даючи Дейну продовжити свою показову тираду. — Гадаю, я маю тебе привітати.

На його обличчі промайнуло щось схоже на усмішку, але чомусь склалося враження, ніби ця новина його зовсім не тішила. І я не розуміла чому. Він прекрасно знав про мої стосунки з Каспіаном. Та й було цілком логічно, що рано чи пізно ми одружимося. Наші почуття взаємні, а до того ж я його істинна пара. Тож чому зараз я так уважно вдивлялася у Вела, ніби чекала від нього чогось? Не знаю чого. І саме це мене чомусь турбувало.