Розділ 15

На ранок після вчорашньої вечірки я зрозуміла дві речі. Перша: чому в цих чудових історіях моїх батьків про їхнє веселе життя в академії ніхто не згадував про таку малесеньку деталь, як похмілля. Це просто якась катастрофа. Я почувалася так, ніби з останніх сил пересувала власне тіло, яке при цьому хотіло вивернути свій шлунок назовні, а на додачу ще й голова боліла. Що я вчора взагалі такого пила?  А друга річ — мати кращу подругу-цілительку це просто дарунок творців. Ні, я, звісно, любила б Дею, навіть якби вона була некроманткою, як я, але коли її рука торкнулася моєї голови і я відчула цю силу магії зцілення, я аж просто застогнала в голос.

— Скільки ти вчора випила? — запитала мене Дея й уважно подивилася на мене. — Виглядаєш жахливо.

— От що саме образливо — не так уже й багато. — Я насолоджувалася довгоочікуваним полегшенням і навіть не хотіла зайвий раз рухатися. — Мене більше цікавить, де це ти була майже весь вечір? Бо ти, як завжди, з'являєшся під кінець.

— Ти хотіла сказати: як я вчора вчасно прийшла на ту маленьку виставу, влаштовану тобою? — Дея почала посміхатися й підвелася з мого ліжка. — Шкода, я не могла закарбувати ту сцену. Це була б моя найулюбленіша світлина. Мого брата. І тебе. І Каспіана. Хоча ні, перепрошую. Нашого куратора Каса.

Я запустила в неї подушкою, а вона, ухиляючись, ще голосніше розсміялася.

— То просто прикра випадковість. — Я знизала плечима, намагаючись виглядати максимально невинно. — Просто щось з'їла не те.

— Ну, сподіваюся, те, що ти з'їла, легко відіпралося з одягу мого брата. — Дея відкрила шафу й почала перебирати одяг. — Хоча, чесно зізнаюся, так ще звести конфлікт нанівець на рівному місці ніхто не пробував.

— Та який там конфлікт? Студенти просто випивали на підпільній вечірці. Кас за таке точно нічого б не робив, навіть граючи роль куратора. Можливо, і сам би пригубив чогось міцного.

— Ой, Міро. Я не про цей конфлікт кажу. — Дея вже дістала з шафи сукню й почала перевдягатися. — Іноді я дивуюся, як така розумна дівчина, як ти, не бачить таких очевидних речей. Але нічого, я тобі пробачаю. Не все ж моєму братові має легко діставатися.

— Як ми від мого похмілля дійшли до твого брата? — Я підсунулася ближче до столу й взяла з нього склянку з водою. — Ніякого конфлікту не було. Каспіан — це Каспіан, а Вел…

— Дай вгадаю, — перебила мене Дея. — Це Вел. Але ти забуваєш те, що вони обоє чоловіки, Міро. — Вона розчесала волосся й, повернувшись до мене, продовжила: — Я дуже хочу дізнатися, чим усе це закінчиться, але не маю часу. Мушу бігти.

— Куди ти вже зібралася? — здивовано запитала я. — Я думала, ми всі разом підемо в місто.

— Йду за нашим демоном, групу збирати. — Дея підморгнула мені. — Та й у тебе вже, здається, є плани на сьогодні.

Вона помахала мені рукою й вийшла з кімнати. А я сиділа на ліжку й просто дивилася на двері. Який ще демон? І що за плани, про які я нічого не знаю? Ранок загадок. Не інакше.

***

Якщо щодо демона мені так нічого й не стало відомо, то от стосовно моїх планів, про які я ще не знала, дещо прояснилося. Виявляється, на тумбочці біля мого ліжка галантно лежала темно-синя троянда із залишеною запискою. Я вже й так зрозуміла, від кого квітка і послання. Лише один чоловік у цьому світі дарував мені троянди такого неймовірного кольору. І, судячи із записки, він чекатиме на мене в місті приблизно за годину. От дідько. Скільки я тут валялася в ліжку? 

Тож я швидко скористалася вбиральнею, освіжилася та привела себе до ладу. Бо хоч похмілля вже й минуло, але те, що я так і заснула одягнена на ліжку, точно не додавало мені привабливості. Тішило одне — у вихідні адепти не були зобов'язані носити форму. Щоправда, тільки за межами академії. Не скажу, що я була фанаткою якогось певного фасону одягу, але після цілого тижня у формі я полегшено видихнула, коли нарешті одягла сукню. Вона була трохи нижче колін і простого крою. Зверху я накинула в'язаний кардиган, бо на вулиці вже ставало трохи прохолодно. Розчесала волосся, прихопила свій артефакт маскування і попрямувала в місто.

Саме місто розташовувалося відносно недалеко від академії. Чи, вірніше сказати, академія містилася неподалік від його околиць. Колись, коли академія була лише опорним пунктом тут, місто було невеличким селом. Сюди звозили й зберігали провізію, а також зупинялися ті, хто перетинав гірський хребет і кордон. Але з часом поселення почало розростатися, а коли тут з'явилася академія, воно вже перетворилося на повноцінне місто.

Відтоді воно майже не змінилося в розмірах. Багато хто з місцевих були членами родин викладачів і працівників академії або безпосередньо співпрацювали з нею, забезпечуючи її ресурсами, артефактами та всім необхідним для життя адептів. Але були в місті й місця, які не мали до академії жодного стосунку. Кафе, ресторації, невеликі крамниці, а зовсім нещодавно тут навіть відкрили готель. Усе це доповнювалося милою архітектурою та неймовірними краєвидами на гори. Тож загалом місто справляло досить приємне враження.

Більшість студентів на вихідних приходили сюди за якимись дрібницями, зустрічалися з друзями або просто шукали невеликих розваг. А ближче до вечора місто поступово змінювалося. Адепти, які вдень мирно ходили магазинами й сиділи в кафе, починали шукати місця, де можна було трохи цікавіше провести час — із танцями, випивкою, музикою і, можливо, навіть невеликим фліртом.

Звісно, це був би не Каспіан, якби місцем зустрічі він не призначив центральну площу міста. А конкретніше — біля входу на ринок.

Ви, можливо, і здивувалися б такому вибору, але не я. Ще за часів мого дитинства та юності він постійно казав мені, що справжнє серце міста — не фонтан із показовою статуєю посеред площі, а саме ринок. Там, де перетинаються люди зі своїми справами, думками та секретами. Саме тут можна дізнатися, чим живе містечко, почути останні новини й за потреби знайти необхідну інформацію. Не думаю, звісно, що це якось могло допомогти мені у п'ять років, коли я бігала між ятками й цікавилася буквально всім, що бачила. Але зараз я розумію, що він мав рацію. Як і в більшості випадків. Хоча цього я йому ніколи не скажу. Бо не варто ж його настільки балувати.