Розділ 14

Контрольована вечірка адептів. Ви колись про таке чули? Бо я відверто — ні. Батьки часто згадували свої пригоди в академії, особливо тато Тіріан та Крістіан. Вони разом навчалися, пригод у них було чимало, а історій про їхні вечірки — ще більше. Та що казати, мама теж немало розповідала про свої веселі дні під час навчання. І, звичайно, я теж про таке мріяла. Хотіла хоч раз побувати на нормальній академічній вечірці.

От тобі й на. Побувала.

Виявляється, тут в академії є своєрідна традиція — на другий день навчання влаштовувати вечірку. У дворі гуртожитку, місці, куди протягом дня так чи інакше стікаються всі адепти. Територія дозволяла вмістити якщо не всіх, то значну кількість охочих, які були зацікавлені у святкуванні. І все було б непогано, якби не одне маленьке «але». У вигляді завідувачки гуртожитком і декого з кураторів.

Тому всі просто мило спілкувалися, сміялися і пили щось середнє між чаєм та соком. З такими темпами з часом у моїх історіях про академію будуть тільки розповіді про те, як я помираю на заняттях, а після них встигаю втрапити ще й у якісь інтриги.

— Чудова вечірка, а головне — така весела, — підійшов до мене Дейн, тримаючи в руках стаканчик із напоєм. Він озирнувся довкола так, ніби хотів переконатися, що я теж помітила весь цей неймовірний рівень веселощів.

— Та так весело, що прямо аж втриматися важко, — я закотила очі, на що Дейн тільки голосно розсміявся.

— А що це ти одна? Де всі інші? Чи вони не витримали таких веселощів і вже пішли відпочивати? — він оглянув двір, намагаючись знайти хоча б когось із нашої компанії.

— Вел сказав, що в нього якась розмова з куратором. Дея вже десь побігла шукати собі нову жертву для експериментів або, як вона сказала, «легкий флірт ще нікому не зашкодив», — я зробила ковток зі свого стаканчика. — А де хлопці, я чесно навіть не знаю. От тут і стою, чекаю, мабуть, на щось.

— Бачу, ти насолоджуєшся своїм навчанням в академії на повну? — я почула знайомий голос і обернулася.

— Кас, ну не треба оце починати, — трохи роздратовано промовила я до нашого куратора, а потім відразу розвернулася до Дейна.

Він стояв із таким здивованим виразом обличчя, ніби щойно дізнався, що я таємно керую академією.

— Я, звичайно, дуже відкритий хлопець, але так звертатися до куратора… — він повільно перевів погляд із мене на Каспіана. — Міра, я тепер навіть не знаю, хто з вас страшніший. Ти чи Дея.

Каспіан голосно розсміявся і, підійшовши до нас ближче, трохи нахилився до Дейна.

— Ми трохи знаємо один одного, так що це допустимо. Але це суто між нами, — він легким жестом стукнув своїм стаканом об його.

— Цей нестерпний тягар таємниць, — промовив Дейн і теж посміхнувся, приймаючи ці правила гри.

Трохи знаємо один одного. Цей Каспіан. Іноді мені здається, що з нас двох я вже розміняла три століття життя, а він досі примудряється говорити так, ніби ми випадково зустрілися вчора. Але, з іншого боку, це ще раз показувало мені, що я маю бути обачнішою і не звертатися до нього так фамільярно. Задумавшись над цим, я не помітила, як Кас нахилився вже до мене — надто близько як для адептки й куратора.

— Я хочу один із твоїх вихідних собі. Я вже встиг скучити, — тихо промовив він, а коли випростався, уже звичайним тоном додав: — Спробуйте сходити в місто на вихідних. Там, звичайно, не так цікаво, як тут, але хто знає, які пригоди можуть трапитися.

І на цих словах просто зник собі. Як завжди. Розбурхав мене, сказав щось, після чого я ще пів години буду прокручувати кожне слово в голові, і пішов. Вихідних він хоче. Бачте який. Я теж хочу.

— Поки не буду розпитувати, що то було, — промовив Дейн. — Але, Міро, ти пам'ятай, що я твій найулюбленіший друг, добре?

— Це місце вже зайнято, — промовила Дея, підходячи до нас. — Навіть не думай мене посунути, дракончику.

Дейн лише підняв обидві руки догори, ніби здаючись. Ми всі розсміялися.

— Де тебе носило вже? — не втримавшись, запитала я, коли ми трохи заспокоїлися.

— Я була на розвідці, — весело промовила Дея, явно задоволена результатами своєї відсутності. — Пояснювати і розповідати довго. Скажу одне: як закінчиться ця чудо-вечірка, робіть вигляд, що ви йдете в кімнати, а насправді через пів години чекайте мене біля входу.

Ми з Дейном переглянулися й тільки хотіли запитати, що вона вже задумала, як Дея нас випередила.

— Ви що, дійсно думали, що ця академія настільки нудна? — вона підморгнула нам, і в її очах уже було те саме небезпечне натхнення, яке зазвичай означало: зараз ми кудись поліземо.

***

Трясця твоїм творцям. От про що я говорила. Веселощі в академії.

Виявляється, справжня вечірка завжди починалася після цієї гарної показової вистави під назвою «традиція». Дочекавшись, коли працівники академії та наші улюблені куратори розійдуться по своїх кімнатах на заслужений відпочинок, певне коло адептів збиралося на святкування нового навчального року. Достеменно не знаю, за яким принципом обирали тих, кому повідомляли місце і час, але я була рада й вдячна Деї, що ми зараз тут. І, до речі, вона ще прихопила із собою Вела, Ілара та Неріана.

Місце для вечірки вони вибрали вдале. Ну, майже вдале. Для мене. Воно було біля кладовища. Місця, за яким я точно не сумувала. Сподіваюся, місцеві жителі сьогодні не вирішать зайти поговорити по душах або раптом не передумають щодо такого чудового винаходу, як переродження. І тим не менш місце було справді чудовим. Це був схил неподалік від гуртожитку, позаду кладовища, де дерева створювали такий собі своєрідний прихисток від зайвих очей, спрямованих із вікон гуртожитку. Довкола світилися приглушені вогники, лунав сміх адептів, хтось голосно щось обговорював, а хтось уже явно встиг знайти собі компанію для пригод. І о так. У повітрі відчувався легкий запах хмелю. Здається, ось тепер починалося справжнє студентське життя.

— І як ти взагалі дізналася про це місце? — запитала я Дею, роздивляючись усе довкола. — Це ж явно лише старші курси про таке знають.