Розділ 11

На другий день навчання я зрозуміла, що десь сильно прорахувалася. Точніше, не десь, а в розкладі. І не трохи, а просто катастрофічно!

Бо коли я вчора вперше взяла розклад до рук, мені здалося, що це якось аж занадто легко. Навіть для першого курсу. На добу ми мали лише по три заняття. Кожен день, звісно, була фізична підготовка. Також у списку значилася бойова підготовка — можна сказати, через день. Ще основи магії, історія рас, лікувальна справа та медитація. Останню я навіть до уваги не брала. Ну серйозно, що там може бути складного? Сидиш собі, дихаєш, думаєш про щось приємне. Можливо, навіть спиш. Не бачу, де тут взагалі можуть виникнути проблеми.

Тож спочатку я подумала: та це ж дитячий лепет! Що там ті три заняття на день? І знаєте що? Дам вам пораду, яка й самій мені згодилася б, якби я була достатньо розумною, щоб її почути: спочатку уточніть, скільки ті заняття тривають. Бо фізична підготовка займала три години. Три. Години. Зранку. На другий день навчання! І ось тут я вже почала підозрювати, що слово «академія» в назві було просто красивим прикриттям для дуже добре організованого місця, де нас планували поступово знищувати. Причому найцікавіше, що ще вчора я щиро раділа, ніби в нас усього три заняття.

Як же швидко життя вміє пояснити людині, наскільки вона була наївною.

Тому нічого ще не підозрюючи, ми з Деєю прямували сповнені бажання та сил на своє перше заняття з фізичної підготовки. По дорозі ми ще роздумували, чому саме фізична та бойова підготовки були розподілені, і в результаті дійшли висновку, що, мабуть, так викладачі хочуть досягти від нас кращої майстерності в усіх аспектах.

На полігоні вже зібралася майже вся група. Але, судячи з того, що декого не вистачало, ми були не останніми. Сильного знайомства з групою у нас так і не вийшло з учорашнього дня, тож ми стояли собі трохи осторонь.

— То що у вас там учора сталося? — запитала мене Дея, поки ще не прийшов викладач. — А то ти в кімнату повернулася якась схвильовано-зла.

— З куратором розмова була трохи плідною та змістовною, — я відвела погляд і легенько посміхнулася. — Він усе, як завжди, зробив у своєму стилі.

— А чому ти тоді була злою? Я думала, може, ви посварилися, тому й не чіпала тебе, — аж занадто зацікавлено запитала вона. — Навіть не думай мати від мене секрети. Я ж так помру від цікавості.

— Від такого ще ніхто не помирав. А навіть якщо так, я залишилася б із тобою і після того: прикличу тебе по великій дружбі, — я скептично на неї глянула.

— Міро! — Дея штовхнула мене в плече й розсміялася.

— Та я, коли виходила з кабінету, налетіла на якесь таке велике цабе, що, здається, його пиха могла витіснити мене з коридору. Бачте, таку Високість, як я, він і пальцем не торкнеться! Бачу його вперше, а він так про мене говорить, ніби все життя мене ненавидить. Як згадаю, аж знову бісить, — я невдоволено скривилася.

— О, то у нас уже офіційно є вороги, — Дея сплеснула в долоні, і я одразу побачила, як азарт загорівся в її очах.

— Та нащо вони нам? Тут спочатку б друзями обзавестися, — я скептично хмикнула.

— Е ні, Міро. Вороги — це як мотиватори. Та й із ними пригод більше. Згадай навіть історії наших батьків, — Дея хитро посміхнулася.

— Ой, Дею, — я лише зітхнула. — Історії наших батьків — не наші власні. А що, як ми зіткнемося з чимось, чого не зможемо подолати?

— Про яку небезпеку ви говорите? — раптом позаду нас пролунав голос.

Ми з Деєю одночасно обернулися. Неріан стояв буквально за кілька кроків від нас, і я мимоволі насупилася. Якось аж надто раптово він тут виник. Та й запитав він це так уважно, ніби почув не лише останню фразу, а й усю нашу розмову.

— Про потенційну, — Дея безтурботно махнула рукою. — Міра просто вже переживає, що ми не впораємося з якимись майбутніми пригодами.

— Ясно, — Неріан кивнув. — Якщо ви не проти, я побуду з вами, а то тут я взагалі нікого не знаю.

— Ну звісно, — я скептично підняла брову. — А то як же. У групі є ще двоє ельфів, але саме ми чомусь здалися тобі найкращою компанією.

— І ми тобі теж не знайомі, — Дея засміялася, переводячи погляд із нього на мене.

— Підловили, — Неріан на мить задумався, а потім усміхнувся. — Просто ви мені здалися привітнішими за всіх інших.

— Добре, — Дея кивнула, але одразу підняла палець. — Але за однієї умови. Я хочу тебе полікувати.

— Дякую, але я не хворію, — Неріан трохи здивовано подивився на неї.

— Це я організую, — задоволено посміхнулася Дея.

— Ох, творці, Дею, тільки не починай, — я вже розтулила рота, щоб додати щось ще, але не встигла.

На територію полігону саме зайшла викладачка, і всі поступово почали замовкати, переводячи погляди на неї.

Вона виглядала як жінка, яка звикла, що її слухають. Зріле обличчя, темне волосся із сивиною, зібране в недбалий пучок, тонкі окуляри й спокійний погляд карих очей — нічого особливо загрозливого. Навіть усмішка в неї була цілком привітна. Та щось у її поставі й рухах змушувало мимоволі триматися рівніше. Хтось із адептів пошепки припустив, що вона, мабуть, сильніша, ніж здається. Інший тихо зауважив, що так упевнено триматися може лише дуже досвідчена людина. А коли вона спокійно подивилася на галасливу групу й одним поглядом змусила всіх замовкнути, стало зрозуміло: із цією викладачкою краще не сперечатися.

— Вітаю всіх, — почала вона, оглядаючи нашу групу. — Для початку вишикуйтеся в щось більш схоже на порядок. Стаємо в п’ять рядів по п’ять осіб. Сподіваюся, ви це здатні зробити?

Ми, зрозумівши все з її інтонації, швиденько почали організовувати себе в шеренги, як вона й сказала. Здається, ніхто з присутніх не хотів перевіряти, на що вона здатна. Навіть демони.

— Я Валері Цетро. Ваш викладач фізичної підготовки на наступні п’ять років або ж, якщо не покинете цю академію раніше, — вона обвела нас поглядом. — Заняття у нас щодня. Завжди починаємо з розминки. Я, звісно, знаю, що м’якотілих тут немає, але мені не потрібні потім усілякі інциденти, які збивають порядок. Тренуємо тіло правильно. І не варто сподіватися на регенерацію. Ви маєте завжди бути у формі. Жарти, смішки й скиглення — додаткові кола для бігу. Просто, без пояснень і виправдань. Якщо хтось із групи не з’являється, на інших більше навантаження. Вчимося бути ланкою системи. І останнє — запізнення. Це гірше, — вона замовкла й перевела погляд за наші спини. — Адепте Корквусе, я бачу вас. Тож ставайте в ряд.