Розділ 9

Знаєте, іноді мені здається, що доля все ж таки мене любить. Просто робить це дуже специфічно. Бо як ще пояснити те, що з усіх можливих варіантів я опинилася саме в одній групі з Деєю? Моя найкраща подруга, навіжена цілителька й людина, яка точно не дасть мені спокійно прожити жодного навчального дня. Здавалося б, чудово. Навіть занадто добре.

А потім я згадала, хто у нас куратор. Мій замаскований коханий. Ну що ж... Дякую, творці. Баланс збережено. Подругу ви мені залишили, але натомість вирішили перевірити, наскільки добре я вмію зберігати таємниці, коли головна причина цієї таємниці постійно ходитиме десь поруч.

Цікаво, що він собі думав, коли вирішив стати куратором? Повелитель демонів вирішив, що йому замало керувати цілим народом, і тепер захотілося ще й першокурсниками займатися? Хоча, знаючи Каспіана, він цілком міг вирішити, що це чудова можливість особисто контролювати хаос.

А якби він ще й адептом прикинувся? Думаю, тоді академія не пережила б і першого тижня. Хоча, мабуть, варто подякувати творцям хоча б за те, що він не вирішив стати новим ректором.

І що найпрекрасніше — ніхто з присутніх навіть не здогадується, що Кас Рейфул, наш новенький куратор, насправді Каспіан. А я тепер маю удавати, ніби бачу цього демона вперше в житті. Прекрасно. Просто прекрасно.

— Ау, ти мене чуєш? — Дея помахала рукою перед моїм обличчям і з підозрою примружилася. — Невже ти настільки рада, що ми в одній групі, що вже в ступор впала? 

— Я просто думаю про нашого нового куратора, — я нарешті перевела на неї погляд, намагаючись не витріщатися в бік Каса Рейфула кожні дві секунди. 

— Та не переймайся ти так, — Дея легенько штовхнула мене плечем і хитро посміхнулася. — Твій Кас, якщо що, швидко скрутить голову цьому куратору, якщо той раптом вирішить занадто багато уваги тобі приділяти. 

— Не зможе, — я ледь помітно посміхнулася, крадькома глянувши в бік Каса Рейфула. — Думаю, самому собі голову скрутити буде трохи складно. 

— Стривай… — Дея завмерла, а потім повільно перевела погляд на куратора. — Ти зараз що маєш на увазі? 

— Саме те, що ти подумала, — я ледве стримала посмішку.

 — Та ну ні  — Дея прикрила рот рукою, а очі в неї округлилися. — Це він?

 — Він, — я кивнула, вже не стримуючи посмішки.

 — Очманіти можна, — вона ще раз глянула в бік Каса, а потім повернулася до мене. — То це майже роман між адепткою і викладачем! 

— Він не викладач, а куратор, — я вже хотіла щось додати, але поруч раптом пролунав незнайомий голос. 

 — Який ще роман між адепткою і викладачем? — хлопець нахилився до нас із веселою посмішкою. — Я знову все цікаве пропускаю?

Ми з Деєю одночасно повернули до нього голови.

— А ти взагалі хто? — Дея з підозрою примружилася, розглядаючи незнайомця.

— Трохи запізнений адепт, — він безтурботно розвів руками.

 — Трохи? — я підняла брову. — Тут уже майже все закінчилося.

 — Ну, значить, сьогодні я запізнився трохи більше, ніж зазвичай, — весело відказав він.

Саме в цей момент ректор назвав наступне імʼя: 

— Дейн Корквус. 

— О, якраз вчасно цього разу! — хлопець задоволено кивнув і попрямував до ректора.

За кілька хвилин він повернувся до нас із розподільчою кулею та значком академії в руках.

— Я так розумію, тут було вільно? — він вказав на місце поруч із нами й, не дочекавшись заперечень, сів.

Вел та Ілар, які до цього тихо розмовляли між собою, теж звернули на нього увагу.

— А у вас які групи? — Дейн по черзі глянув на кожного з нас. — Бо, здається, я у другій групі на бойовому.

Я на секунду завмерла, а потім подивилася на Дею.

— Тільки не кажіть, що… 

— Ага, — вона глянула на свою розподільчу кулю, а потім на Дейна й широко посміхнулася. — Друга група бойового. 

— І я, — я підняла свою кулю.

Дейн задоволено відкинувся на спинку стільця.

— Ну ось. Значить, я все-таки вчасно. 

— Ти навіть не уявляєш наскільки, — пробурмотіла я, переводячи погляд на нього. — Схоже, творці сьогодні вирішили, що одного сюрпризу для мене буде замало.

 — А що за сюрпризи? — Дейн одразу зацікавився. 

— Довга історія, — Дея загадково посміхнулася, а я лише закотила очі.

***

Коли основна частина закінчилася, нам дали невелику перерву для перепочинку, а потім ми мали з'явитися в аудиторії, закріпленій за кожною групою, для знайомства з кураторами та вирішення певних організаційних питань.

Хлопцям, на мою думку, поталанило трохи менше, і вони не опинилися в одній групі, але, здається, не були засмучені з цього приводу. Та й до того ж перші пів року ми матимемо чимало спільних дисциплін, тож нудно хлопцям не буде.

Ми всі п'ятеро вийшли на вулицю. Чому п'ятеро? Бо цей горе-запізнений адепт приклеївся до нас і не замовкав ні на хвилину. Постійно щось у нас розпитував: як звати, хто ми, звідки та чому сюди прибули. Але якось так склалося, що він зумів усіх розговорити, навіть Ілара, який майже весь час мовчав і лише час від часу кидав погляди на Дею.

Про нього ж ми дізналися тільки те, що йому двадцять шість, він дуже балакучий і володіє магією землі.

— То це ж ти, виходить, пробудив свого дракона, раз на бойовому? — запитав Вел у нього.

Лише на секунду мені здалося, що той спохмурнів від цього запитання, але одразу ж весело відповів:

— Хочеш, аби я тебе покатав на собі? — Дейн весело підморгнув Велару. — Це дорого буде, і я приймаю лише золотом. 

— А як ти взагалі зрозумів, що він дракон? — я перевела погляд на Вела, а потім на Дейна.

 — Ну, магію землі мають не так уже й багато людей, — Вел знизав плечима. — Якби він був магом, я б його знав. А якби ельфом, це було б видно по вухах.

 — Логічно, — Дейн задоволено кивнув. — Мені подобається цей хлопець. Одразу видно — мислить практично. 

— Ага, — Дея засміялася й легенько штовхнула мене плечем. — Зате Міра з нашим куратором, здається, взагалі трохи випадає з реальності.