Глава №1. Моя життя до 2018 року.

Привіт! Давай познайомлю тебе з собою? 

Мене звуть Василенко Вікторія, але для тебе просто Вікторія, або Віка. 

Я не хочу вважати своє життя нудним і нецікавим, тому мені б хотілось поділитися ним з тобою.

Я навчаюся і закінчую дев'ятий клас у одній з міських шкіл. Навчання в мене йде не дуже добре, але більшість з шкільних предметів мені не потрібні для вступу у музичний коледж, куди я мрію вступити. Музика - для мене це все! Я просто обожнюю музику і не може без неї прожити ні однієї хвилини і ні одного дня. З 13 років я вже писала свої авторські пісні, але вони невідомі бо їх я співала лише для своїх друзів, або лише для себе. До речі, я дуже добре займаюсь вокалом, а також займаюся грою на фортепіано. 

Народилася я в центрі України, в місті Черкаси. Зараз 2024 рік і в цьому році у 19-му дні жовтня мені виповниться 16 років! Юху-у-у!

До речі, я ходжу в баптистську церкву і цього літа маю прийняти водне хрещення, але привітаєте мене тоді коли я вам про це розповім, хіх!

Давай тепер розповім про своє життя до цього моменту.



В мене є матір, батько і двоє сестричок Діана та Мія. Ми жили впринципі добре, але десь коли мені виповнилось 4 роки батько дуже серйозно захопився алкогольними напоями і іншими шкідливими для організму речовинами. Він дуже часто сварився з матір'ю що дуже часто призводило до невеликих бійок. І через пів року після народження моєї другої сестри Мії, мій батько пішов від нас. Але мама вирішила знайти собі іншого чоловіка і Його звали Міша. На початку їх відносин він здавався хорошим вітчимом. Все ж він чомусь мені не сподобався і мені навіть здалось що його доброта це лише маска, але лише з часом я зрозуміла що... я мала рацію.

Потім його відношення ставало все гіршим і гіршим по відношенню до мене. Добре що до моїх сестер він ставився краще ніж до мене. Починалось з невеличких покарань "без смаколиків" та закінчилось фізичним насиллям. Матір про це все знала, але через сліпу любов вона підтримуючи його карала мене так само.

За будь яку найменшу вихідку таку як "запізнитись на 10 хвилин зі школи" або "залишився якийсь маленький бруд на вимитій тарілці" мене ставили колінами на сіль, що впивалась мені у кожу колін і давали 5 книжок щоб я їх тримала з рівною спинею над своєю головою. Якщо я відкладала книжки, не тримала спину рівно або розмовляла, мене за це жорстоко карали також. На початку побоями від руки, а потім брали усе те що під руку попадеться і завдавали мені болю. Частіше всього це був або пластмасовий вішак для одягу, або залізна антена від телевізора. Також коли вже вони ламались об мене, мене ще сильніше били чимось іншим бо нібито "через мене" зламались ці речі. Так я могла стояти по 4 години. 

Я тоді думала що це нормально для сімей і мовчала про таке бо вважала що мене засміють у школі якщо дізнаються. 



Одного дня коли у школі був "тиждень боротьби проти насильства над дітьми " нам в класі наша вчителька задавала питання:

– Діти, чи б'ють вас батьки дома? Якщо так, то ви можете розповісти мені і це залишиться між нами, - казала вона з щирою усмішкою.

Дивлячись на неї я хотіла щоб вона була моєю матір'ю замість тої що є у мене. 

На це питання я збрехала і просто відповіла "ні" та затихла поки інші однокласники розповідали вчителю, як їх сварять батьки за погані вчинки.

Чому я промовчала? Чому я не сказала правду? Чому не довірилась вчителю?

9 років мого щасливого дитинства я втратила через матір і вітчима, що залишили шрами на моїй душі і психічні розлади. 



Прийшовши до дому я розповіла матері і вітчиму що в нас питала вчителька у школі і те що я відповіла їй брехнею.

Матір і вітчим просто кивнули і сказали:

– Хіба ми тебе б'ємо? Ми тебе просто так виховуємо бо ти невдячна дитина!, - з грізною усмішкою відповідали вони.



Одного разу коли мене вже який раз карали за якусь дрібницю, мені пригрозила і хотіла налякати матір, кажучи:

– Будеш так себе і далі вести, відправлю тебе до батька п'яниці. Будеш з ним і його матір'ю, твоєю бабусею жити!

І цей момент мене сильно зачепив і я придумала один план, який з часом змінив моє життя. Я маю довести матір з вітчимом до того щоб я відправилась до батька! Чомусь, але я щиро вважала що з ним моє життя буде краще.

Я навмисне надокучала відчиму і матері щоб вони злились на мене. Навмисне робила якусь шкоду за яку вони мене болісно карали, до поки в решті не втомляться. І я терпіла цей біль і терпіла до поки відчим моїй матері не сказав такі слова:

– Подивися на її поведінку! Як вона себе поводить, де повага до старших?! Вона мене вже бісить! Я не буду її більше терпіти! Я не хочу її бачити в цьому домі! Нехай збирає речі і йде до свого батька, нехай йому нерви тріпоче!

Я думала що це чергова їхня розмова яка знову і знову повторюється, але цього разу це був кінець, бо від моєї матері я почула... це:

– Добре Михайло. Так і вчинемо. Вікторія збирай речі, ти їдеш до батька! Тепер ти догралась дівчино! Будеш жити з ним і зрозумієш як добре жити з батьком п'яницею!, - сказала вона зі злістю і якоюсь ненавистю у мій бік.

Потім все як в тумані. Все що я пам'ятаю це як я з неспинними сльозами суму, але якоюсь незрозумілою радісю в душі що намагалась приховати збирала речі у свій маленький шкільний рюкзачок . Останні слова від матері в той день що пролунали з її вуст, коли вона звонила батьку були такими:

– Якщо ти не забереш Віку через пів години, я вижену її з дому, і мені буде всеодно як і де вона тинятиметься по місту. Тобі зрозуміло?, - сказала вона повісивши слухавку.

Ці слова мені вже не забути ніколи. Але все ж ці два речення які я чула в той момент змінили моє життя кардинально. Що буде далі я незнала, але усією своєю дитячою наявністю і щирістю сподівалась і вірила, що я знайду кращий шлях і кращих людей ніж у цьому місці.

Єдине про що я шкодувала у той момент, що я не могла забрати своїх сестер з того пекла. І мені навіть зараз дуже соромно за те, що я нічого не змогла зробити заради цього.

Як буду я далі? Чи знайду я друзів, чи зможу я знайти спокій і мир у душі? Які пригоди мене чекатимуть? : це все я і ти дізнаємось з годом, але це вже буде інша історія.



Кінець першої глави.