Хоч і особисте, але важливе для всіх

ТАК СТАЛОСЯ, що з рідного гнізда я злетіла жовторотим пташеням. Не мала змоги навідуватись до мами і сестер. Вони обходились без мене, хоча щомісяця десяточку із зарплати обов’язково їм виділяла. Роки минали, в гості приїздила рідко. Своя сім’я, діти – одне за другим. І робота ж така: найперше дбай про громадське, а про себе забудь.

Чула, що почали виплату-компенсацію колишнім остарбайтерам. Покладалась на сестер: подадуть документи куди слід, отримають згорьоване мамою в неволі «добро». Але… Першої виплати не добились, другої – і поготів. А по закону вона ж повинна була належати і мамі, і народженій у Німеччині старшій сестрі Соні.

Я не знаю деталей і причин того, що змусило моїх сестер облишити марну справу  добиватись тієї компенсації. Чи то мамина хвороба прикувала і їх біля дому, бо чотири роки після інсульту вони вже не вставали з ліжка, чи недостатність доказів, що їх вимагали чиновники. Не стало мами у серпні 1993 року, а за ними й Соня померла у 1995-му. Переплакали ми всією ріднею та й мови не заводили про ту німецьку допомогу. Хоча запит у московське товариство «Меморіал» пішло ще у 1992 році.

…ВІДПОВІДЬ ПРИЙШЛА в кінці 2002-го. Сестри не повірили: комусь ще небайдужа була доля наших найдорожчих, але нині покійних мами і Соні. Відповідь була позитивна! Чому ж вона прийшла так пізно? У поясненні була вказана причина:
«Оскільки у Міжнародної Служби Розшуку через надзвичайно велику кількість запитів нині велике відставання в їх обробці, кожен заявник повинен був останнім часом дуже довго чекати відповіді… Ми просимо Вашого розуміння».

Далі значилось найголовніше:
«Фрау Іглінська Єфросиніє Ульянівно! Посилаючись на Ваш запит, ми повідомляємо, що по Ваших даних перевірено Центральну поіменну картотеку. Ця перевірка дала такий результат: «була зареєстрована у земельному окрузі Інгольштадт». З дружнім привітом – А. Браїш. Архів МСР м. Бад Арользен, Німеччина, Гроссе Алее 5-9».

Без ніякої надії на отримання компенсації сестри написали мені: «Ми стільки бились над тим, щоб знайти докази! Тепер хоч ти докажи усім, понеси цей документ – хай пересвідчаться: і в архівах, і у фондах. Хай знають, що мама нічого не вигадала і фотографії з Німеччини – усі дійсні». Виявляється, були сумніви з боку чиновників?

Ну що ж, вирішила я, займуся цією справою хоча б заради вшанування пам’яті нашої нені і тисяч таких, як вона, хто так і не отримав ні копійки за каторжні роки невільницької праці. Хай спогади і підписи на незабутніх фотографіях, знайомих нам ще «з пупку», оживуть і відтворять ту бувальщину, ті події, які передчасно звели у могилу і тата, і маму, і їх першу донечку, народжену у далекому і чужому краю. А правдивості моїй оповіді додадуть архівні свідчення.

До речі – велика вдячність працівникам обласного держархіву, які, сидячи у холодних кабінетах, проявляють співчуття і терпимість до нас, іноді невдоволених і сердитих, - потомків остарбайтерів, знаходять дані і надають довідки, хоча вони вже не допоможуть нашим рідним.

МЕНІ було надано дозвіл на ознайомлення з архівним фондом управління Служби безпеки України у Дніпропетровській області. На столі лежала сіренька тека з протоколами допитів, датованими 1945-46 роками. Їх, ці протоколи, називають реєстраційними листами на репатріантів.

У першому протоколі співробітник опергрупи «Смерш» старший лейтенант Шуман зафіксував мамині відповіді на поставлені питання. Я перечитувала їх, і здавалося, що кров пульсує в скронях так гаряче, наче кипить. У цих відповідях – маленьке сільське дівча, що одірвалось «од гіллі» і покотилось холодними степами у брудних товарняках так далеко, що звідти вже й не надіялось знайти вороття.

- Хто у вашому селі займався відправкою молоді у Німеччину?

- Староста Микита Олефір та бригадир Микола Капінус, - відповідала мама.

- Ким та де ви працювали?

- Прибиральницею на фабриці Ебенгаузен у місті Інгольштадт.

- Хто із ваших знайомих користувався додатковим пайком?

- Я таких не знаю…

Далі відзначалось, що репатріантка прибула на місце реєстрації у фільтраційний табір №14 міста Заген разом з чоловіком Володимиром та дочкою Софією Володимирівною. Віку їх, на жаль, не вказано (цю обставину щодо Соні у наш час треба ще доводити судовим розслідуванням). Добре хоч, що «матеріалів, що компрометують Іглінську-Гончаренко Єфросинію Ульянівну», не виявилось…

А як ті староста і бригадир вистежували дівчат, як доносили фашистам, де їх ховає рідня, - про це нам відомо із маминих спогадів…

… У МАЛЕНЬКОМУ степовому хутірці Зелений Гай у Покровському районі Дніпропетровської області до війни було жваве життя. Сільські дівчата і між ними Пріся Гончаренко, наперебій за хлопцями вступили на курси трактористів. Отримавши свідоцтва, сміливо підступались до «металевих коней», шарпали шворкою «пускача», по–мужичому хвацько всідались на сидіння. Старались ніколи не показувати втоми, наспівували бравурні маршеві пісні, працювали до сьомого поту…

Політосвіта була на вищому рівні. У бригадну комсомольську організацію приїздили лектори, розповідали про державних діячів, міжнародну обстановку.
 Наталка Кирпа – висока, повногруда, коротко підстрижена – починала першою:

- Дівчата, я закохалася в Косіора! Ось завтра як приїде – пиріжків йому спечу.

Це була уява, гра. Її легко підхопили інші. Пріся полюбила Постишева, Єля Олефір (донька Микити, який при фашистах став старостою) – Кірова. На ранок у степу чулися частівки, сміх, перегуки. Дівчата вив’язувались червоними хустками, які до вечора ставали чорними від мазуту, солярки та пилюки.
Ніхто й думати не смів, що авторитетні армійські керівники допустять до кордонів фашистського звіра. Зате отой нелюд Микола Капінус не раз шипів крізь зуби:

- Прісько, я тебе першою німцям здам, ти дограєшся зі своїм комсомолом. Першою на гілляці висітимеш!

Таких і призначала німецька влада старостами та бригадирами – ненависних, злісних ворогів колгоспного ладу, Радянської країни.

Хижа війна вповзла-таки через кордон, дійшла і у степовий хутірець. Гоном  гнали людей на роботу, примушували вести господарство для нових хазяїнів.
 Люди ходили чорні від горя, наче й сонце заступила непроглядна хмара. Підвода за підводою тяглися по «профільній» дорозі: дівчат забирали в Німеччину. Хто не вмістився сьогодні, готуйся завтра. Тужбище стояло над селом. Одна із дівчат набрала у шприц керосину і ввела його під шкіру на нозі. На ранок встати не могла, а через деякий час почалося зараження крові.
 Дехто пробував втікати через степи, услід стріляли, доганяли, били…
Ульян та Федора Гончаренко збирали дочку в дорогу. Батько зробив із фанери невелику валізу, мати зшила із хустки футляр для гітари. У сім’ї було заведено грати на струнних інструментах, і дівчина не уявляла собі життя без мелодійного перебору струн.

- Може, й не вернусь, та пісню мою вітер до вас донесе, - обіцяла Пріся крізь сльози батькам. Старший брат Максим був уже на фронті, сестра Оляна – заміжня з двома дітьми, а найменша Саша – ще зовсім мала.

Хотілось вірити, що все те тільки сниться: чужа мова, яка з кожним днем ставала все зрозумілішою, бо то в основному були образливі брутальні лайки з почерговими ударами прикладів та кованих чобіт. Пробували стрибати на ходу з поїзда – то видима смерть. Шукали виходу, як могли, але його не було. То тут, то там по дорозі бачили невдах, які так і залишились лежати розтерзаними на залізничних насипах або висіти пристреленими на станційних парканах.

Далекою була дорога, встигли познайомитись, подружитись. Вже у вагоні Прісю помітили з гітарою. Хоч і не до співів було, але збирались до гурту, підступали до дівчини: хоч побринькай, бо на душі аж пече.

Сумно воркотіла її дівоча семиструнка, в усіх навертались сльози – все ширшою і глибшою розкривалась прірва між минулим хутірським раєм і майбутнім рабством у Німеччині:

            Стукнуться глухо колеса