2.15

Кінець листопада став цілою несподіванкою. Випав перший сніг і легкий морозець скував маленькі калюжі на дорозі, які залишилися після вчорашнього дощу.

Оксанка одужувала, але гіпс ще знімати було зарано. Дівчина навчилася обслуговувати себе однією рукою, тільки довге, руде волосся ніяк не могла привести до ладу. Запропонували їй зробити коротку стрижку, бо постійно займатися ним не було часу. Оксана одразу погодилася, бо нове життя потрібно починати зі змін. Після розмови з Іриною, вона зовсім по – іншому почала дивитися на життя і знайшла у ньому новий сенс.

• Я хочу продати свою квартиру, - якось сказала вона, - бо не можу туди повернутися, дуже багато поганих спогадів.

Підтримала її, але проконсультувавшись з юристом, все виявилося не так просто, як ми думали, бо Олег був у ній прописаний.

• Можливо, будеш здавати її, - запропонувала, - поки ми щось не придумаємо.
• А жити де? – засмутилася.

Згадала про знайомого таксиста, який шукав собі квартирантку. Можливо, він її ще не знайшов? Набрала його номер і виявилося, що ніхто так і не погодився. Зраділа і розповіла йому про Оксанку. Чоловік посміхався і з задоволенням погодився її взяти до себе.

• Якщо вона буде допомагати мені по – господарству, я ніякої плати з неї брати не буду, - запропонував він.
• Ми з нею це обговоримо, але вона дівчина роботяща, тому думаю погодиться.

Оксанка задоволено кивала головою. От і добре.

Сьогодні потрібно повертатися до Львова. Минуло два тижні мого перебування тут. Дівчині ще тиждень потрібно було лежати в лікарні, Міла з радістю погодилася приглянути за нею, поки мене не буде поруч. Причиною мого повернення є робота, яка зненацька «намалювалася» на моєму шляху. Я розіслала резюме у кілька правозахисних організацій, але ніякої відповіді так і не дочекалася, але раптом натрапила на вакансію психолога у ліцей. Вирішила спробувати, бо дітей дуже любила і працювати з ними було одне задоволення. Тож, не вагаючись відправила свої дані і через кілька днів отримала відповідь. Тепер потрібно приїхати на співбесіду, саме тому змушена покинути Оксану.

Заходжу до палати, де Оксана весело про щось щебече з якимось хлопцем.

• О, Анастасіє Олегівно, - радісно посміхається, - добре, що Ви зайшли.

Не розумію, чому така щаслива моєму приходу.

Дівчина дивиться на юнака і червоніє.

• Уявляєте, кого сьогодні зустріла на коридорі, - дивиться на нього, - Макара.

Нічого не розумію і чекаю продовження.

• Ми разом навчалися в інтернаті.

Хлопець приємної зовнішності радо привітався. Оксана почала розповідати про їхнє життя у інтернаті, їхні пригоди та про те, як він захищав її від дітей, які дуже ображали дівчину.

• А зараз, доля звела нас знову, але при таких дурних обставинах, - показує на свій гіпс на руці та зламану ногу Макара. – Але, нічого все заживе, правда Макаре?
• Так, Оксанко, більше ти нікуди від мене не зникнеш! Ми ж з нею загубилися після випуску. Я пішов до армії, а вона встигла одружитися, - опустив голову.

Тепер тільки мені стало зрозуміло, що Макар не простий знайомий з інтернату, а щось більше.

• Оксанко, щаслива, що ти зустрілася з другом і не будеш тепер сама, бо я прийшла, щоб попрощатися з тобою.

Дівчина змінилася на обличчі.

• Вже їдете? – дивиться на мене повними від сліз очима.
• Я повинна поїхати, бо більше тобі не потрібна. Далі, ти впораєшся сама, а якщо щось буде потрібно – я завжди на зв’язку, так і Міла буде поруч, якщо щось.
• Не переживай, Оксанко, тепер і я буду поряд з тобою, допоможу, якщо щось, - тихо промовив хлопець.
• Заяву на розлучення всеодно подамо після того, як ти вийдеш з лікарні, а житло тобі знайшли, Міла допоможе з переїздом. Умови там гарні, так і дядько Андрій дуже добра людина.

Дівчина замислилася, а через кілька секунд схвально кивнула головою.

• Дякую Вам за все, Анастасіє Олегівно. Ви навіть не уявляєте, на скільки я Вам вдячна.

Підійшла і обійняла її. Сльози котилися по щоці, бо за цей час Оксана стала для мене не просто знайомою, а рідною людиною.

• Все тепер у тебе буде гаразд, моя хороша. Я вірю в це. Так і я завжди поруч, не забувай.

Поцілувала її у щоку і з важким серцем попрямувала до виходу.

• Ігоре, я готова їхати, - говорю в телефон і відчиняю вхідні двері лікарні. Тільки вимикаюся і бачу його біля сходинок.

Чоловік посміхається і хапає мене у свої обійми.

• Як добре, що ти повертаєшся додому. Я так скучив…