2.12

Квартира Ігоря зустріла прохолодою. Знімаю пальто і легкий дрижак пробігається по шкірі. Він залишає мою валізу і одразу ж прямує до мене, ховаючи у свої обійми, які неабияк зігрівають. Від задоволення закриваю очі.

• Я такий щасливий, що ти поруч, - шепоче. – Ась, чому все так складно у нашому житті?

Відхиляюся від нього і ми сідаємо за стіл.

• Не так вже й складно, як ти думаєш. Ми самі все ускладнюємо і тому так здається. За маму не хвилюйся, вона сильна і все витримає. І ти також.
• Дякую за підтримку, люба. Я вже здався, але ти подарувала мені віру у те, що все буде добре.

Торкаюся його обличчя і цілую.

• Так і буде, навіть не сумнівайся.

На його втомленому обличчі з’являється посмішка. Огортаю його у свої руки і вдивляюся у нього.

• Я так скучила за тобою, - шепочу, - і так багато про що потрібно поговорити.

Він цілує мою долоню і своєю рукою накриває мою.

• Я готовий слухати тебе вічність, мила. Що там у тебе сталося?

Розповідаю йому про те, що звільнилася з роботи і мені так важко через це на душі, хоча не жалкую про свій вчинок.

• Як ж я могла тебе покинути у такий скрутний час.
• Ти – диво! – припадає своїми вустами до моїх. – Не кожна дівчина могла б пожертвувати кар’єрою заради коханого. І я дуже ціную цю якість у тобі.

Він бере мене на руки і кружляє по квартирі. Голосно сміюся і прошу зупинитися, бо сусіди знизу давно сплять.

• Нехай чують, яким буває щастя! – кричить Ігор.

Опускає мене і ми захекані падаємо на ліжко.

• Тепер це твій дім, моя королево! Він давно чекав на тебе, як і я.

Від цих слів стало так приємно на душі, що хотілося плакати. Обійнявшись, засинаємо, адже моє життя у Львові тільки починається. Побачимо, чи прийме він мене, чи навпаки штовхне у невідомість.

                                       Минув тиждень

• Ась, - гукає мене з ванної, - нас запросили на вечерю.

Обтираю руки в рушник і заходжу до нього.

• І хто ж це?

Загадково поглянув на мене.

• Марта з Артемом.

Новина збиває з пантелику і не знаю, чи радіти їй чи навпаки.

• З якого дива вони захотіли з нами повечеряти?

Ігор знизує плечима. Останнім часом відносини між ними почали налагоджуватися і я тішилися цьому, але ще не до кінця вірила, що щось налагодиться. Артем проходив лікування від своєї залежності і це було добре, але чи зможе він побороти її і не зірватися при першій ж можливості.

Він поцілував мене у щоку. Крапельки води залишилися на щоці і я швидко їх витерла.

• Сам не знаю, - прямував на кухню, а я за ним, - сказав, що хоче ближче познайомитися з майбутньою невісткою, от і все.

Від цього легкий холодок пробігся по тілу.

• Навіть так! – присіла на стілець.

Ігор помітив мою розгубленість і присів поряд.

• Ти боїшся? – взяв за руки. – Ей, не хвилюйся, він тобі сподобається, як і ти йому, тож- торкнувся кінчика мого носа, -  все буде гаразд.

Посміхнулася, адже дуже хотілося вірити у це.

Ігор побіг на роботу, а я – засіла за комп’ютер у пошуках роботи, бо набридло сидіти вдома. Свої резюме вже відіслала у кілька центрів, але відповіді ще не було. Тож, далі продовжувала пошуки.

Катька зателефонувала по обіді і запропонувала зустрітися у кафе. Щаслива, що вона зателефонувала і за мить, немов пташка випурхнула з квартири. За цей тиждень, що я у Львові ми бачилися лише один раз, тож була дуже рада, що у подруги знайшовся час, щоб попліткувати, адже навчання і робота дуже навантажували її останнім часом.

• Привіт, - обіймаю її, коли зустрічаємося біля кав’ярні. – Як я рада тебе бачити.
• А я тебе, - цілує у щоку. – Ходімо?

Заходимо в середину і присідаємо за вільний столик. Кава заполонила весь простір і хочеться якнайшвидше посмакувати нею. Замовляємо по філіжанці цього ароматного напою і розмовляємо. Поруч з Катею, я розцвітаю і хочеться говорити і говорити про все на світі.

• Ну, як  у тебе справи, подруго? – дивиться на мене Катя, а я знічуюся, бо після нашої останньої розмови нічого нового не трапилося.
• Все як було раніше, - якось ніяково промовила, бо було соромно зізнатися, що до цього часу роботи так і не знайшла. – Сиджу на шиї у Ігоря і … жалкую, що залишила свою роботу у Тернополі.
• Ти, що , - з жалістю дивиться на мене, - навіть не думай про таке. Ти зробила правильний вибір, а робота знайдеться, от побачиш.

Видавила з себе посмішку, щоб показати подрузі, що вірю у її слова, хоча на справді так не думала.

• Ігор щасливий, що я поруч з ним, але мені…, - відвела погляд, щоб Катя не помітила моєї розгубленості, - якось дивно все це.
• І буде так, поки ти не звикнеш до цього. У нас з Марком було аналогічно так само. Поки не притерлися один до одного, а зараз, - щаслива посмішка з’явилася на її обличчі, - не можу уявити життя без нього.