2.11

Сонце пробивається крізь моє вікно, легенько торкаючись повік. Прокидаюся і одразу ж мчу до ванної кімнати. Сьогодні повинен бути пречудовий день, бо Оксанку нарешті виписують. Минуло два тижні і лікар сказав, що можна її забирати додому. Синці ще де – не – де видніються на шкірі, але все заживе. Радісно підходжу до столу, за яким вже снідає Міла.

• Ти сьогодні підеш зі мною на виписку Оксани? – дивлюсь на неї і відсьорбую свою запашну каву.
• Звичайно, - посміхається, - адже у мене ще залишилася незакінчена справа у тому відділенні, - підморгує мені.

Посміхаюся, адже добре знаю про що говорить подруга. Виявляється, поки мене не було, вона закрутила роман з лікуючим лікарем Оксани і тепер щовечора ходить з ним на побачення.

• Тоді, збираємося на роботу, а потім одразу ж до лікарні.

Заметушилися і за кілька хвилин замикали двері нашої квартири. Міла вийшла першою і наступила на щось. Конверт червоного кольору лежав під дверима квартири.

• Що це? – нагнулася, щоб взяти його. – Без адреси. Цікаво!

Вона його розгорнула і дістала з середини моє фото, ще університетське. Тільки я на ньому з виколотими очима.

«Тепер я знаю, де ти живеш. Начувайся, суч…ко!»

Подруга перелякано дивиться на мене.

• Ти щось зрозуміла? Хто це?
• Олег! – видихаю. – Напевно,  прослідкував за мною. От, сволота.
• І що робити? – дивиться на мене Міла.
• А що робити? Нічого.

Беру листа і рву його. Спускаюся по сходинках і кидаю до смітника. Міла мене наздоганяє.

• Навіть до поліції не підеш? А якщо він щось тобі заподіє?
• Не думаю. Нехай вірить, що я його боюся. Мені однаково!

Беру її під руку і ми йдемо до зупинки. Маршрутка швидко підвозить нас до роботи і ми заходимо в середину. Роботи валом, але головне, потрібно знайти житло для Оксани, бо повертатися до свого помешкання вона поки не може. Запитую у дівчат, чи маємо вільне місце у нашому гуртожитку, але вони кивають головами. Що ж, вирішую взяти її до нашої квартири, а там щось придумаємо. Міла не дуже рада такій заяві від мене, але все ж погоджується.

• А якщо її «коханий» навідається до нас? Що будемо робити?
• Викликати поліцію. Поки вони не розлучаться, ми будемо оберігати Оксану.

Все вирішено, тож після обіду їдемо до лікарні, де на нас чекає сюрприз. Біля входу наштовхуємося на Олега, який з величезним букетом зустрічає Оксану. Дівчина помічає нас і розвертається. По обличчю видно, що щось сталося.

• Я тобі говорила, щоб ти сюди не являвся? – сердито дивлюсь на нього. – Чому приперся? Тебе я не боюся і якщо ще раз викинеш якийсь коник з погрозами, ти сядеш.

Сміється. Задоволений вигляд говорить сам за себе.

• Більше, я тебе не потурбую. І надіюсь, що ти нас також.
• Ти мабуть щось переплутав, - не зводжу погляду з Оксани, яка стала поруч з ним, - ти залишаєшся сам, бо Оксана піде зі мною.

Знову єхидна посмішка.

• Ми з моєю коханою їдемо додому, правда Оксанко?

Не віриться. Не хочу навіть думати про таке.

• Анастасія Олегівна, - дивиться на мене, - він ж мій чоловік. Ми клятву давали перед Богом, що будемо разом не зважаючи ні на що. Тому, вибачте, але я піду з Олегом.

Сказати, що я була в той момент шокована, це нічого не сказати. Лють починає брати наді мною верх.

• Оксано, ти здуріла? – взяла її за руку. – Ти ледве не померла, через цього виродка. А я?, - показую їй свій шрам на лобі, - Отямся, дівчинко, що ти робиш?

У неї почали з’являтися сльози. Я теж плачу, бо не розумію її логіки. Все ж вона бере його під руку і вони йдуть, залишаючи мене у розбитому стані.

• Не плач, подруго, - заспокоює Міла, - це її вибір, тільки нам цього не зрозуміти. Можливо, ми ще так сильно не кохали?
• Міл, ти що мелеш? – дивлюсь на неї, - яке кохання? Це хвороба, що називається «дурість». Все, - струшую краплі сліз з очей, - гадаю з мене вистачить і більше нехай до мене не приходить, якщо він знову їй щось заподіє.
• Чому, ти одразу думаєш про погане, Ась? – не розуміє мого настрою Міла. – Можливо все зміниться на краще?
• Я надіюсь на це, але… - не зводжу погляду з подруги, - це вже повторювалося і не раз. Все! Досить! Їдемо на роботу.

Міла поправила волосся і загадково посміхнулася. Обертаюся і бачу Дмитра Вікторовича, лікаря Оксани, який виходить з вхідних дверей з букетом троянд.

Посміхаюся і прощаюся з подругою. По дорозі на роботу ще раз обдумую, чому Оксана так вчинила. Вона ж все вирішила, що після лікарні їдемо до РАЦСУ і подаємо заяву на розлучення. Чому вона цього не зробила? Чим думала, коли вирішували знову повернутися до нього? Не розумію.

На роботі обговорила цю ситуацію з тіткою, в надії, що вона мені щось підкаже.

• Це така реакція жертви, - говорить вона, - гадаю, вона боїться залишитися сама, тому і вирішила залишитися з чоловіком.
• І? Що мені робити? Як їй допомогти зрозуміти, що залишатися з таким чоловіком небезпечно?
• Ніяк. Ти тут ні до чого. Залиш цю справу і працюй далі. Ти не всесильна і нав’язуватися не варто.