2.10

Прокидаюся посеред ночі важко дихаючи. Краплі поту виступили на обличчі. - Це лише сон! – шепочу до себе.

Ігор міцно спить поруч. Йду до ванної кімнати і дивлюсь на себе у дзеркало. Якась тривога оселилася у серці і не хоче відступати. Оксана! Щось має статися, нутром відчуваю це. Хочеться зателефонувати до неї, але дивлюсь на годинник і зупиняюся. Не буду посеред ночі тривожити її по – дурницях. Дивним стало те, що Олег мені не телефонує. Невже його випустили? Повертаюся назад і Ігор притягує мене у свої обійми. Заспокоююся і засинаю.  

Стоїмо на автовокзалі. Час повертатися настав і на душі важкість прощання. Його теплі обійми зігрівають і поруч з ним почуваюся, немов за кам’яною стіною. Дощ барабанить по парасольці, вибиваючи прощальний вальс для двох закоханих. Вперше за стільки часу мені не хочеться від нього їхати. Я кохаю його до нестями. Він частина мого життя. Тепер це я знаю точно.

• Знову розлучаємося! – дивиться на мене. – Кохана, не знаю, як я зможу далі жити без тебе? Важко.

Цілую і притягую до себе його обличчя.

• Слухай! Ти коли останній раз був у селі? – дивлюсь на нього.
• Давненько! А що?
• Пропоную влаштувати відпочинок у селі, сходити до лісу, відвідати бабусь. Як ти на це дивишся?
• Тільки – за! Але… потрібно обрати, коли ми зможемо це зробити.

Задумалась. Навіть не знаю, адже багато справ ще не виконаних залишилося на роботі. Так і потрібно планувати переїзд, бо остаточно вирішила переїжджати до Львова, хоча ще про це не сказала Ігорю.

• Давай за цей тиждень спробуємо визначитися з датою. А далі подивимося.

Маршрутка під’їхала через кілька хвилин.

• Час! – дивлюсь на нього і не хочеться йти. Але, зібравши волю в кулак крокую до сходинок . На прощання міцно обіймає мене і палко цілує.
• Кохаю тебе! Не забувай про це! – говорить на прощання і я зникаю за дверима маршрутки.

Сідаю біля вікна і махаю йому рукою. Знаю точно, що моє серце залишається з ним і йому дуже боляче розлучатися.

Всю дорогу до Тернополя думала про свій сон. Коли маршрутка зупинилася на одній зі зупинок вирішила набрати Мілу.

• Оу! – гукнула вона, - які люди. Вже забула про мене?
• Вибач, Мілочко! – намагаюся заспокоїти ображену подругу. – Не було часу тебе набрати. Як у вас справи? Все гаразд?
• Так! Не хвилюйся, все Ок. Оксанку через кілька днів виписують. І…

Це «і» насторожило.

• Приходив якийсь чоловік вчора і дуже довго говорив з нею.
• Який він? Можеш описати?

Дівчина замовкла.

• Мене тоді не було, я якраз поїхала додому. Медсестра говорила.
• І що?
• Все гаразд. Вони просто поговорили і він пішов.

Холодок пройшовся по тілу. Це точно був Олег, але чому його так рано відпустили?! Скоріше б дістатися додому і піти до неї. Боюсь, щоб він знову її не переконав повернутися.

Ближче вечора дістаюся до квартири. Приймаю душ, переодягаюся і мчу до лікарні. Нічого страшного, що пізня година, мене впустять. Залітаю до палати і бачу…Олега, який тримає Оксану за руку. По обличчю видно, що їй це неприємно.

• Тебе хто впустив сюди? – злість охоплює мене і я за секунду вириваю його руку від неї.
• О! – дивиться на мене. – Захисниця повернулася!

Стоїмо навпроти і дивимося один одному у вічі.

• Для чого, ти сюди приперся? – шиплю. Хочеться розмазати його обличчя по стіні.
• Прийшов дружину провідати. А тобі яка різниця?

Лютую всередині, але намагаюся не видавати себе.

• Маніяк прийшов провідати свою жертву, чи ще жива?
• Я її чоловік.
• Поки!
• Чому це – ПОКИ? – наголошує. – Я її кохаю і ніколи не залишу.
• Тоді, для чого ти це зробив з нею? – вказую пальцем на ще синюшне обличчя дівчини. - Це таке кохання у тебе?

Оксана обернулася від нас і тихо плаче у подушку.

• Гадаю, тобі варто піти звідси. І забуть про неї. Після лікарні, вона подає заяву на розлучення.

Обличчя Олега скривилося після такої новини.

• Що? – лють знову з’явилася з новою силою

Він підбігає до ліжка дівчини і різко повертає її. Від болю вона скрикнула. Мчу до нього і рвучко хапаю за руку. Він щосили жбурляє мене і я вдаряюся в бильце ліжка. Кров струмочком тече по обличчю. Олег лякається і втікає, наштовхуючись на медичний персонал, який біжить на шум. Медсестра підбігає до мене і допомагає встати. Обробляє рану і накладає пластир. Оксана злякано поглядає в мій бік і плаче. Заспокоюю її і говорю, що зі мною все гаразд. Втихомирюємося і я прошу медперсоналу більше ніколи його не впускати до цієї палати.

• Як Ви? – запитує дівчина, коли опиняюся біля її ліжка.
• Дрібниці! – заспокоюю. – Ти як? Розкажи, що сталося, поки мене не було.