2.7

Минуле… Воно нікуди не зникає і рано чи пізно все ж доведеться до нього повернутися. Особливо небезпечні люди, які колись були поруч з нами. Деякі хороші, а інші – навпаки. І не відомого чого від них очікувати…

Повідомлення від Ігоря надійшло після обіду. Тиждень минув після того, як він поїхав. Затяжні дощі не вщухали, як і сум за ним. Швидко його відкрила. «Будеш вільна – зателефонуй!»

Прочитала і хвилювання охопило мене. Чому сам не зателефонував? Можливо щось із ним трапилося?

Виходжу у фойє і набираю його. Руки тремтять, немов від холоду. Він відповідає і заспокоююся.

-Привіт. Щось сталося?

Чую його сміх.

-Приємно, коли хтось за тебе так хвилюється! – протягує.

-Ти п’яний? – випалюю.

-Як ти здогадалася?

Тут нічого не потрібно придумувати, щоб здогадатися коли людина нетвереза.

-Ігоре, -сердито промовляю, бо думала, що з ним щось сталося, - ти мене налякав. У тебе щось трапилося?

Важко видихає.

-Мене запросили на весілля, - знову сміється. – Запитаєш хто?

Мовчу і чекаю від нього відповіді.

-Брат! – говорить. – Артем і Марта одружуються.

Від цього стає якось не по собі. Він досі до неї щось відчуває.

-І що? – настрій до біса, слухаю його. -Радіти ж потрібно.

-Я радий, - говорить з іронією. – Хочу запитати у тебе, чи зможеш зі мною на вихідних розділити цю «радість»?

Чи хочу я бути поруч з ним у цю важку для нього хвилину? Не знаю. Тепер я нічого не знаю, бо зрозуміла, що почуття ще й досі залишилися у нього до Марти.

-Вибач, - промовляю, - мені потрібно вже йти. Зідзвонимося, коли ти трішки прийдеш до тями, гаразд?

Вимикаю, не чекаючи, що він відповість. Злий черв’як ревнощів почав з середини жерти мене і я не знала, як себе поводити далі. Йду до кабінету Міли. У неї зайнято. Нервово чекаю. Хвилина, дві, три… Не витримую і заходжу в середину.

-Вибачте. – промовляю, - але мені потрібно терміново з Вами дещо обговорити.

Міла все розуміє з – пів слова. Жінка йде, залишаючи нас на самоті.

-Що трапилися? – дивиться на мене. Заварює чай і чекає.

-Розмовляла з Ігорем. Він напився, бо його брат одружується з його колишньою дівчиною.

Подруга здивовано дивиться на мене.

-Він хоче піти зі мною на весілля. Що мені робити?

Міла відставляє чашку і мовчить. Чекаю. Терпіння знову закінчується.

-Міл, - сердито випалюю, - не мовчи. Порадь хоча б щось!

Підводить погляд і дивиться на мене.

-Ти ж розумієш, що повинна підтримати його і не важливо, що у нього ще щось там до неї залишилося. Зараз ти його дівчина і повинна бути поруч з ним. Не думай про дурниці. Будь для нього опорою!

Сльози навертаються на очі.

-Ти розумієш, що всі слова про кохання були фальшем, - плачу, - як мені його підтримати, якщо Ігор досі її кохає?

Дівчина підходить до мене і обіймає.

-Ти перебільшуєш! – її рука гладить моє передпліччя. – Ігор тебе кохає, просто він не очікував, що стосунки його брата з тією дівчиною закінчаться весіллям, тому така реакція. Заспокойся, будь ласка.

Не можу. Не очікувала такого. Зовсім не очікувала.

-Гаразд, - промовляю, витерши очі серветкою. – Я поїду до нього і ми підемо на те весілля. Хочу на власні очі побачити його реакцію на зустріч з минулим.

До кабінету залітає тітка.

-Добре, що я тебе знайшла, - важко дихає. – Телефонували з лікарні. Запитували тебе. Мерщій до телефону.

Нічого не розуміючи мчу до її кабінету. Піднімаю слухавку і чую чоловічий голос.

-Доброго дня. Сьогодні зранку до нас доставили жінку з множинними травмами. Вона важко розмовляє, але просила набрати саме Вас, Ви ж Анастасія Олегівна Герасимчук?

-Так. Це я. А як звати ту жінку?

-Сказала, що Оксана.

Земля валиться з – під ніг. Він знову її побив. Прощаюся і кладу слухавку. Дивлюсь на тітку і не можу втримати сліз. Вона обіймає мене і заспокоює.

-Мені потрібно поїхати до неї, - говорю крізь сльози.

-Так, так їдь, - шепоче тітка.

Обтираю сльози і мчу до лікарні. Біжу до реєстратури і запитую у якій палаті знаходиться Оксана. Молоденька дівчинка дивиться документи і називає мені номер. Мчу до ліфта і за мить опиняюся на потрібно поверсі. Знаходжу потрібні двері і відчиняю їх. Оглядаюся навколо і серед чотирьох жінок помічаю її. Вона лежить повернута до вікна. Підходжу ближче і не можу повірити власним очам. Що він з нею зробив! Навіщо? Як так можна?

Тихенько торкаюся її руки і вона повертає голову. На синюшному обличчі з’являється посмішка, але не на довго. Їй болить. Присідаю поруч, не відпускаючи руки.