2.5

-Вибач, мам, що так вийшло вчора, - винувато промовляю у телефон, бо відчуваю свою провину. – Все сталося так спонтанно, тому..

-Не варто нічого говорити, - посміхається мама, - я ж бачила, що твій телефон лишився на столі. Якби щось трапилося, я б зателефонувала до Марка. Скажи, чи хоч це вартувало моїх переживань?

-Все було гаразд, мамо, - намагаюся говорити рівно, без хвилювання, - Ігор мене не скривдив.

-Це вже добре. Рада за тебе!

-Ти не уявляєш, яка я щаслива!

Більше про це говорити не хотілося, адже потрібно завітати до поліції, щоб розібратися з Олегом. Хтось може сказати, що я дурепа, це їхні сімейні справи, нехай самі розбираються. Я не можу цього зробити і залишити її на призволяще.

Після роботи заходжу до відділку і шукаю потрібну мені людину. Розповідаю про все, що коїться у сім’ї Оксани і ми домовляємося, що завтра сходимо до їхнього будинку. Задоволена результатом телефоную до неї. Дівчина стривожена, бо не знає, чим це все обернеться для неї.

-Все буде гаразд, не хвилюйся! – заспокоюю. – Якщо щось, я поряд!

Ввечері телефоную до Ігоря. Чашка з чаєм приємно гріє долоні.

-Ась, якби ти знала, як мені тебе не вистачає, - говорить з такою теплотою у душі, що самій починає ставати сумно. – Ці довгі роки в Америці, я лише жив думкою про тебе.

-Серйозно? – не могла повірити в це. – Ти ці роки ні з ким не зустрічався?

Чекаю на його відповідь.

-Ні! – твердо відповідає. – Марк мені розповідав, що у тебе нікого не було, тому я чекав. Так і часу на це практично не було. А ти? Невже  ніхто навіть не запрошував тебе на каву?

- Запрошували, - хотіла пожартувати, - навіть кілька разів ходила на неї, але…Після тебе, - не могла більше вірити чоловікам.

Він мовчав. Думаю, що за різко це було сказано, але не хотілося обманювати. Ігор і справді тоді зробив мені боляче.

-Вибач, - почулося у слухавці. – Я не хотів цього, просто….. – він замовк. -Я приїду завтра до тебе, можна?

Мовчу. Навіть не знаю, що відповісти.

-Марк мене підмінить. Ти не будеш проти?

Все моє єство погоджується, тільки чомусь не можу цього сказати вголос.

-Гадаю, не варто. Можливо іншим разом?

Він образився. Оце ж я дурепа!

-Гаразд! – чую сумний голос. – Тоді, на добраніч!

-Бувай! Міцно цілую тебе!

- Кохаю!

Вимикаю телефон. Коли, нарешті я подорослішаю? Я ж сама хочу цього, але не наважуюся йому про це сказати. Вже все! Більше немає про що жаліти!

Ранок настає не дуже приємний. Холодний осінній дощ ллє немов з відра. Від такої погоди беруть дрижаки і хочеться просидіти в дома, а не йти на роботу. Закутуюся в пальто і беру парасольку. Міла поїхала раніше, бо потрібно було ще кудись забігти до роботи. Стою на зупинці. Двоє чоловіків сидять в середині, я ж стала збоку з парасолею. Вітер щосили жбурляє холодні краплі в перехожих, змушуючи їх здригатися. Чоловіки щось у мене запитують і я обертаюся до них.

-Перепрошую, це ви до мене? – дивлюсь на них. Неподалік зупиняється автомобіль. Повертаюся і він мені доволі знайомий. Автомобіль під’їжджає ближче і з нього вибігає Ігор. Одразу ж хапає мене в обійми і цілує.

- Ходімо швидше в середину! – бере за руку і тягне до авто. Чоловіки щось вправно обговорюють і сміються.

Зачиняє за мною дверцята і посміхається. В шоці дивлюсь на нього і не вірю власним очам.

-Як ти тут опинився? – посміхаюся у відповідь і не можу відвести погляду від свого красунчика.

-Зрозумів, що потрібно їхати, бо ти ніколи не наважишся запросити мене!

Нахиляється і цілує. Гарячі губи торкаються моїх і невидиме бажання розходиться по тілу. Його руки опускаються до мого пальта і пальці розстібають гудзики один за одним.

Чуємо звук клаксона позаду.

-Я й забув, що ми на зупинці! – відривається від мене і посміхається. Позашляховик рушає.

-Говори адресу, куди тебе відвезти! – дивиться на мене.

Опановую себе, застібаючи пальто. Називаю адресу своєї роботи. Позашляховик швидко дістається місця призначення.

-Ась, - бере мене за руку, коли зупиняємося на зупинці, - можливо сьогодні візьмеш вихідний?

Навіть не знаю, що сказати, адже запланувала похід до Оксани. Обмірковую, що можна зробити. Цілую його і торкаюся обличчя.

-Мені потрібно сьогодні піти до однієї сім’ї, адже вчора домовилися з дільничним. А далі…, - посміхаюся, - гадаю зможемо провести час разом.

Цілує мою руку.

-Я на тебе почекаю тут, - ствердно промовляє, - і разом поїдемо туди. Хто знає, що там може статися!

Цілую його і виходжу з автомобіля. Забігаю на роботу і ловлю на собі заздрісні погляди дівчат. Вітаюся і проходжу повз. Міла за секунду забігає до мого кабінету.

-Не хочеш нічого повідомити подрузі? – дивиться на мене. Очі горять від цікавості.